Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Томасу пригадалися психи за вікнами дортуару. Ходячий кошмар, якому до офіційного статусу зомбі хіба бракує свідоцтва про смерть.

— Атож, спланувати все треба до того, як з’являться психи. Але перш за все — харчі. А їх немає.

На саму згадку про їжу голод став дошкуляти ще дужче.

— Харчі?

Від подиву Томас хапнув ротом повітря: голос лунав десь згори. Глейдери попідводили голови: з третього поверху крізь діри в підлозі на них дивився незнайомий латинос. Очі в нього були трохи божевільні, і Томас напружився.

— Ти хто? — крикнув Мінхо.

Томас очам не повірив, коли парубок зістрибнув просто в діру. В останню мить скрутившись калачиком, він приземлився й тричі перекотився, а тоді схопився на ноги.

— Мене звати Хорхе, — представився він, розкинувши руки, немов очікував оплесків за таку акробатику. — Я тут головний псих.

Якусь мить Томас не міг повірити, що людина, яка в буквальному сенсі звалилася хлопцям на голови, реальна. З’явився він геть несподівано, ще й представився так дурнувато. Але ось він, стоїть перед глейдерами. І нехай Хорхе не видається зовсім кінченим, як ті що зустрічалися їм досі, він сам зізнався, що він псих.

— Ви, люди, що — розмовляти розучилися? — запитав Хорхе з усмішкою, яка в цій напіврозваленій будівлі видавалася геть недоречною. — Чи психів боїтеся? Гадаєте, вони валять людей на землю і виїдають їм очі? М-м, смачно… Люблю очі, коли закінчується їдло. На смак як недоварені яйця.

Розмову з Хорхе вирішив узяти на себе Мінхо, заледве перемагаючи біль.

— Ти зізнаєшся, що псих? Зовсім з глузду з’їхав?

— Ну, він же сказав, що любить очі,— втрутився Казан. — Тож, мабуть, таки з’їхав.

Хорхе розреготався, але з виразною ноткою погрози в голосі.

— Та облиште вже, мої нові друзі. Я б з’їв ваші баньки тільки в тому разі, коли б ви були мерцями. Правда, в разі потреби я з легкістю допоможу вам перейти в такий стан. Зрозуміло вам?

Веселість Хорхе враз здиміла, і дивився він на глейдерів застережливо, суворо, наче кидав виклик.

Запала тривала тиша, аж нарешті Ньют запитав:

— Скільки вас тут?

Хорхе різко перевів на нього погляд.

— Скільки нас? Скільки психів? Тут усі психи, hermano.1

— Я не те мав на увазі, й ти мене розумієш, — відповів Ньют.

Хорхе почав міряти кімнату кроками, то обходячи глейдерів, то переступаючи через них. Придивляючись до кожного.

— Ви, люди, ще багато про що повинні довідатися і зрозуміти, як влаштоване місто. Про психів, про «БЕЗУМ», про уряд і про те, з якою метою нас кинули тут і гноять у божевіллі, щоб ми різали одне одного, втрачаючи рештки глузду. Про те, що бувають різні стадії Спалаху. Про те, що для вас уже все скінчено… Якщо ви досі не заразилися, то невдовзі однак це станеться.

Томас стежив очима, як незнайомець повільно намотує кола кімнатою, виголошуючи свої жахливі заяви. Томас думав, що звикся з думкою, що він хворий, але цей псих змусив його злякатися ще дужче. Змусив відчути безпорадність.

Зупинившись перед Томасом, майже наступаючи на ноги Мінхо, Хорхе провадив:

— Але ми зробимо не так, comprende?2 Першими розповідають усе ті, хто опинився у менш вигідному становищі. Я хочу знати про вас усе: звідки ви, навіщо тут, яка в біса ваша мета. Починайте.

Мінхо розсміявся низьким і загрозливим сміхом.

— Це в нас невигідне становище? — він глузливо похитав головою. — Якщо тільки блискавка не випалила мені сітківку, я бачу, що нас одинадцятеро, а ти один. Ти перший і починай.

Даремно він так, адже зарозумілість може легко спровокувати місцевих на вбивство. Хорхе явно був не сам. Десь серед руїн цієї будівлі, на інших поверхах, напевно сидять сотні психів і чекають слушної миті накинутися на глейдерів, використовуючи невідомо яку жахливу зброю. Ба гірше: власні руки, зуби, божевілля.

Хорхе довго дивився на Мінхо, а потім запитав:

— Ти ж це не мені? Благаю, скажи, що ти не до мене звернувся, як до пса. Ти маєш десять секунд на вибачення.

Мінхо з посмішкою поглянув на Томаса.

— Один, — почав відлік Хорхе. — Два. Три. Чотири.

Томас поглядом спробував застерегти Мінхо. Кивнув йому, мовляв, вибачся.

— П’ять. Шість.

— Вибачте, — вголос промовив Томас.

— Сім. Вісім.

Голос Хорхе з кожним словом гучнішав. Десь угорі промайнула розмита тінь. Здається, її також помітив і Мінхо — вираз зарозумілості зник з його обличчя.

— Дев’ять.

— Мені шкода, — байдуже буркнув Мінхо.

— Щось не схоже, — заперечив Хорхе і штовхнув