Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Висловлюючи ці похмурі думки, Томас опустив був погляд, але отримавши таку відповідь від Ньюта, посміхнувся і вже почувся ліпше.

— Правду кажеш. Просто наслідував тебе — ти-бо такий нещасний.

Томас майже переконав себе в тому, що Ньют має рацію: смерть не найлегший вихід.

Ньют мляво вказав у бік Мінхо.

— Що в біса з ним трапилося?

— Вдарила блискавка, і на ньому загорівся одяг. Дивно, що мізки не підсмажилися. Ми встигли загасити вогонь. І начебто без особливих наслідків.

— Без особливих наслідків? Не хотілось би побачити те, що ти вважаєш особливими наслідками.

На якийсь час заплющивши очі, Томас притулився головою до стіни.

— Мінхо живий — і добре, сам казав. Одяг згорів не весь — отже, опіків не так уже й багато. Вичуняє.

— Так, лацно, — саркастично хихикнув Ньют. — Тільки нагадай мені, щоб я тебе собі за лікаря не брав.

— О-о-ох, — застогнав Мінхо. Потім розплющив очі та примружився, піймавши на собі Томасів погляд. — Боже… От гниляк! Гниляк мені.

— Зовсім кепсько? — запитав Ньют.

Мінхо, не відповідаючи, тільки крекчучи і кривлячись, дуже повільно підвівся і сів по-турецькому. Одяг на ньому почорнів. У дірках виднілися пухирі, немов вирячені очі інопланетних істот. І хоча Томас не був лікарем і нічого не тямив у опіках, чуття підказувало, що невдовзі Мінхо і справді очуняє, видужає. Обличчя його майже не постраждало, і навіть волосся збереглося.

— Сам сів — отже, все гаразд, — зронив Томас, нещиро всміхнувшись.

— От гниляк, — відповів Мінхо. — Та я крутий, як варені яйця. Та я і з гіршим болем тебе під зад копну.

Томас знизав плечима.

— Люблю варені яйця. Гору б їх зараз змегелив.

У животі знову забурчало.

— Це такий жарт? — поцікавився Мінхо. — Занудний баклан Томас жартує!

— Здається, так, — відповів Ньют.

— Та я взагалі дотепник, — знову стенув плечима Томас.

— Помітно, — втративши інтерес до балачок, Мінхо оглянув глейдерів. Хто спав, а хто просто лежав, втупивши порожній погляд у нікуди. — Скільки їх?

Томас підрахував хлопців: одинадцятеро. Після всіх пригод залишилося всього одинадцять глейдерів, і це вже разом з Арисом, новачком. Коли Томас з’явився в Глейді, там мешкало сорок чи п’ятдесят хлопців. Всього за кілька тижнів їх залишилося одинадцятеро.

Одинадцятеро.

Усвідомивши масштаб втрат, Томас не міг дібрати слів… Жарти, які лунали мить тому, видалися блюзнірством. Збоченням.

«Як міг я вступити в „БЕЗУМ“? — подумав Томас. — Як міг узагалі брати участь у їхній діяльності?» Треба розповісти Ньютові й Мінхо про свої сни-спогади, але… В Томаса забракло сили відкритися.

— Отже, нас одинадцятеро, — сказав Ньют. Ось воно. Сказано вголос.

— То значить, під час буревію загинуло… Шестеро? Семеро? — промовив Мінхо якось відсторонено, наче підраховуючи, скільки яблук вони втратили через негоду.

— Семеро, — різко відповів Ньют. Недбале ставлення Мінхо до втрат його явно зачепило за живе. Щоправда, потім він уже м’якше додав: — Загинуло семеро. Якщо тільки ніхто не сховався в сусідній будівлі.

— Чувак, — сказав Мінхо, — як нам пробитися до міста, коли нас усього одинадцятеро? Проти нас можуть вийти сотні, як не тисячі психів. Ми навіть не знаємо, чого від них чекати!

Ньют повільно зітхнув.

— Тільки про це ти зараз думаєш? А як щодо полеглих, Мінхо? Джек зник. І Вінстон теж, та й сам він би сюди не добіг. І,— він озирнувся, — Стена з Тимом я не бачу. Як щодо них?

— Ну-ну-ну, — Мінхо підніс руки, здаючись. — Пригальмуй, братан. Я не просився на цього гнилого ватажка. І плакати цілий день через те, що сталося, не збираюся. Лідер прораховує, куди йти і що там робити.

— Ну, мабуть, і справді твоя роль у цьому, — сказав Ньют і винувато додав: — Проїхали. Вибач, правда. Мені…

— Так, так, мені теж дуже шкода, — відповів Мінхо, закотивши очі, чого Ньют — була надія — не помітив, бо дивився в підлогу.

На щастя, підійшов Арис. Томасові нетерпеливилося змінити тему.

— Ви колись бачили таку бурю? — запитав новачок.

Томас похитав головою, бо Арис цієї миті дивився на нього.

— Неприродна якась гроза. Пам’ять у мене, звісно, гнила зовсім, але нічого схожого я не пригадую.

— Пам’ятаєш, що казав Щур і та жінка в автобусі? — промовив Мінхо. — Про спалахи на сонці та про те, як світ довкола перетворився на палюче пекло. Цивілізація загидила планету — ось тобі й наслідок: учорашня буря. Нам ще пощастило, могло бути й гірше.

— Пощастило? — зронив Арис.

— Ну…

Тут Ньют тицьнув на розбиті скляні двері: за ними розливалося сліпуче біле сяйво, до якого глейдери звикли з першого дня в Пеклі.

— Хвалити Бога, хоч буря закінчилася. Треба подумати, як діяти далі.

— От бачиш, — підкусив Ньюта Мінхо, — ти