Колір магії - Террі Пратчетт

— Заходь, юначе.

Двоцвіт ступив уперед. Постать у кріслі була людиною, наскільки він міг розібрати у тьмяному освітленні, та було щось таке у тому, як незграбно вона розпласталась у кріслі, що зовсім не викликало бажання побачити її виразніше.

— Я, знаєш, помер, — цілком буденним тоном сказав голос з того місця, що — як Двоцвіт дуже сподівався — було головою. — Гадаю, ти й сам це бачиш.

— Е... — розгубився Двоцвіт. — Так. — Він почав потрошки відходити назад.

— Очевидно, еге ж? — погодився з ним голос. — Ти, напевне, Двоцвіт, так? Чи то буде пізніше?

— Пізніше? — спитав Двоцвіт. — Пізніше, ніж що? — він зупинився.

— Ну, — сказав голос. — Бачиш, коли помираєш, з’являються інші недоліки. Одним із них є, так би мовити, звільнення від пут часу, а тому я можу бачити все, що було і що буде, одночасно, щоправда тепер звичайно, я знаю, що Час, з багатьох практичних причин, не існує.

— Це не звучить як недолік, — зауважив Двоцвіт.

— Ти так вважаєш? Уяви собі, як це — бути в той самий час давнім спомином і паскудною несподіванкою, і ти зрозумієш, що я маю на увазі. Хай там як, тепер я пригадую, що саме збираюся тобі сказати зараз. Чи я вже це сказав? Гарний дракон, до речі. Це ще не зарано говорити?

— Так, непоганий. Він просто нагодився, — відказав Двоцвіт.

— Просто нагодився? — сказав голос. — Ти його викликав!

— Начебто так, проте я тільки...

— Ти володієш Силою!

— Я тільки подумав про нього, і все.

— Саме це і є Сила! Я вже тобі казав, що я — Ґрейха Перший? Чи то буде далі? Даруй, але в мене не такий великий досвід у трансцендентності. В будь-якому разі, так — це і є справжня Сила. Вона викликає драконів, як бачиш.

— Гадаю, ти вже це мені казав, — сказав Двоцвіт.

— О, правда? Я, безперечно, мав такий намір, — відповів померлий.

— Але ж як це можливо? Я думав про драконів усе своє життя, та це вперше, коли один таки з’явився.

— Ну, як би тобі пояснити — правда в тому, що дракони ніколи не існували, як ти (і я — доки мене не отруїли якихось кілька місяців тому) розумієш існування. Я говорю про реального дракона, draconis nobilis, зрозуміло; болотяний дракон, draconis vulgaris, — це звичайна тварина і не вартує нашої уваги. Справжній дракон, з іншого боку, — створіння такого довершеного духу, що він може набути видимої форми в цьому світі, тільки якщо його породить надзвичайно натренована уява. І навіть тоді вищезазначена уява повинна бути в місці, наскрізь просякнутому магією, що дає можливість межам між видимим та невидимим тоншати. В такому разі дракони можуть проскочити крізь неї, так би мовити, і проявити свою форму у матриці ймовірності світу. Мені це дуже добре вдавалося, коли я був живий. Я міг уявити, ох, п’ять сотень драконів заразом. Тепер Лісса, найбільш вправна з моїх дітей, ледве здатна уявити п’ятдесят миршавих істот. Багато, чи не так — як для прогресивного виховання. Вона насправді у них не вірить. Ось чому її дракони такі нецікаві — тоді як твій, — сказав голос Ґрейхи, — майже такий же довершений, як колись були мої. Очам замилування, хоч тепер, власне, я тих очей і не маю — в прямому розумінні.

Двоцвіт швиденько пробурмотів:

— Ти весь час говориш, що ти мертвий...

— То й що?

— Ну, мертві, е... вони, знаєш, не дуже балакучі. Як правило.

— Я був свого часу надзвичайно могутнім чарівником. Моя донька мене отруїла, звісна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади в нашій родині, однак, — покійник зітхнув чи, принаймні, зітхання почулося у повітрі кілька футів над його кріслом, — невдовзі стало очевидним, що жоден з моїх трьох дітей не має достатньої сили, щоб захопити владу над двома іншими. Вельми невтішна ситуація. Таке королівство, як наше, повинно мати лиш одного правителя. Тож я вирішив залишатися живим, виконуючи цю роль неофіційно, що — безумовно — страшенно їх усіх дратує. Я не дам своїм дітям можливості потішитися і поховати мене, доки з них не залишиться хтось один — і не проведе церемонію як слід. — Почулося якесь неприємне хрипке сопіння. Двоцвіт вирішив, що то, напевне, був смішок.

— Значить, нас викрав хтось із твоїх нащадків? — здогадався Двоцвіт.

— Лісса, — сказав голос покійного чарівника. — Моя донька. Її сила — найбільша. Дракони моїх синів здатні пролетіти не більше кількох миль, перш ніж вони починають танути у повітрі.

— Танути? Я дійсно помітив, що ми могли бачити наскрізь через того, який нас сюди приніс, — сказав Двоцвіт. — Мені тоді це здалося трохи дивним.

— Звичайно, — сказав Ґрейха. — Сила працює тільки поблизу Вірмберґу. Це, бачиш, закон обернених квадратів[49]. В усякому разі, я так думаю. Коли дракони віддаляються від місця Сили, вони починають марніти. Інакше моя маленька Лісса на сьогодні вже правила б усім світом, якщо я щось таки в цьому тямлю. Та я розумію, що не повинен тебе затримувати. Ти, мабуть, хочеш врятувати свого друга.

Двоцвіт роззявив рота від несподіванки.

— Грана? — сказав він.

— Ні, не того. Худющого чарівника. Мій син Ліо!рт намагається порубати його на шматки. Я був у захопленні від того, як ти його порятував. Порятуєш, тобто.

Двоцвіт випростався у повний зріст, що виявилось нескладно.

— Де він? — запитав куций турист, крокуючи до дверей на героїчний манер (як він сподівався).

— Просто йди стежиною, яку помітиш серед пилюки, — сказав голос. — Лісса інколи мене навідує. Їй одній вистачило духу мене вбити. Яблуко від яблуні, як кажуть. Щасти тобі, до речі. Здається, пригадую, що вже це казав. Тобто, ось-ось скажу. Гримучий голос затих в лабіринті дієслівних форм, а Двоцвіт тим часом біг щодуху уперед глухими тунелями в компанії дракона, що супроводжував його легким підстрибом. Та незабаром Двоцвіт притулився до колони, геть задихавшись. Здавалося, він вже цілу вічність не мав ані крихти в роті.

«А чому б тобі не полетіти?» — озвався голос Дев’ятисила