Колір магії - Террі Пратчетт

Саме тому, коли Ліо!рт із моторошною посмішкою відхилився назад і заніс над головою меча для вирішального удару, час почав сочитися тоненькою густою цівкою.

У очах Ринсвінда світ раптом замерехтів октариновим світлом, що набував фіолетового відтінку, коли фотони стикалися з неочікуваним магічним полем. У ньому повелитель драконів був схожий на примару, а його меч рухався повільно, як сновида.

Поруч із Ліо!ртом була ще одна постать, видима тільки для тих, хто мав здатність бачити додатково ще чотири магічні виміри. Вона була висока, темна і сухорлява, а в той час, коли на небі раптом гасли зірки, вона енергійно розмахувала косою сумнозвісного призначення...

Ринсвінд пригнувся. Лезо просвистіло у повітрі на волосину від його голови і безперешкодно пройшло крізь камінь у стелі грота. Смерть вилаявся спересердя своїм сухим, замогильним голосом. Видіння щезло. Реальність знову стала такою, якою її сприймали в дискосвіті. Ліо!рт завмер від несподіванки, коли побачив, з якою швидкістю чарівник ухилився від смертельного удару, а Ринсвінд тим часом з відчайдушністю, на яку спонукає лиш крайня безвихідь, розплутав свої кінцівки і кинувся через простір між ними. Обома руками, як лещатами, він захопив руку вершника, що тримала меч, і різко її викрутив.

Саме в цей момент єдине кільце, на якому висів Ринсвінд, — й без того надміру обтяжене, пискнуло ледь чутним неприємним металевим звуком і вислизнуло із каменя.

Він зірвався додолу, описав у повітрі смертельний пірует і врешті-решт повис над перспективою карколомного падіння, обома руками вчепившись в руку наїзника так міцно, що той аж скрикнув від болю.

Ліо!рт поглянув догори, на свої ноги. Зі стелі довкола гаків, що тримали кільце, сипалося каміння.

— Відпусти, чорти б тебе побрали! — закричав він. — Або ми обоє упадемо!

Ринсвінд не відповів. Він зосередився на тому, щоб не розтиснути пальці, і водночас намагався відганяти від себе гнітючі образи власного тіла, розпластаного на камінні внизу.

— Пристрельте його! — заревів Ліо!рт.

Краєм ока Ринсвінд побачив, як декілька лучників націлили на нього свої самостріли. Ліо!рт, не гаючи часу, замахнувся вільною рукою — і його кулак, весь унизаний каблучками, встромився чарівникові у руку.

Ринсвінд розімкнув пальці.

Двоцвіт взявся руками за ґрати і підтягнувся догори.

— Бачиш що-небудь? — спитав Гран, з-під його колін.

— Тільки хмари.

Гран опустив його додолу і сів на край одного з дерев’яних ліжок, що були єдиними меблями у камері.

— Трясця! — сказав він сердито.

— Не падай духом, — озвався Двоцвіт.

— Я не падаю — сиджу, як бачиш.

— Я все-таки думаю, це якесь непорозуміння. Сподіваюсь, вони нас скоро випустять. Вони здаються дуже культурними.

Гран подивився на нього з-під кошлатих брів. Він збирався щось сказати, тоді, здавалося, передумав. Натомість просто зітхнув.

— А коли ми повернемось додому, ми зможемо сказати, що бачили драконів! — не вгавав Двоцвіт. — Ну, що тепер скажеш?

— Дракони не існують, — відрізав Гран. — Кодіс із Химерії[46] вбив останнього двісті років тому. Не знаю, що ми бачимо тут, але то — не дракони.

— Але ж вони підняли нас на своїх крилах у повітря! У тій залі було, напевне, сотні...

— Думаю, це були тільки чари, — Гран зневажливо фиркнув.

— Ну, на вигляд вони були як справжні дракони, — заперечив Двоцвіт, наїжачившись. — Я завжди хотів побачити драконів, ще відтоді як був хлопчаком. Драконів, що ширяють у небі і випускають клуби вогню...

— Вони просто повзали колись по болотах та інших відстійних місцях, а випускали хіба що сморід, — сказав Гран, лягаючи на ліжко. — Також, вони були не дуже великі. І збирали дрова.

— Я чув, що вони збирають скарби, — зауважив Двоцвіт.

— І дрова. Гей, — додав Гран, веселіючи на очах, — ти звернув увагу на усі ті кімнати, якими вони нас проводили? Таки справляють враження. Повно хороших речей кругом, до того ж деякі з тих гобеленів вартують, напевне, півкоролівства. — Він задумливо пошкріб підборіддя, що прозвучало ніби десь поруч дикобраз продирається через терен.

— Що тепер буде? — запитав Двоцвіт.

Гран покопирсав пальцем у вусі і тепер неуважно його роздивлявся.

— О, — озвався він, — Гадаю, за хвилю прочиняться двері, і мене потягнуть на арену якогось храму, де я битимусь, ймовірно, з парою гігантських павуків та восьминогам рабом із джунглів Хапони[47]; потім я врятую від неминучого шлюбу якусь принцесу, тоді переб’ю вартових чи кого іншого, після чого та дівиця покаже мені потаємний вихід звідти і, звільнивши від господаря пару добрих коней, ми утечемо зі скарбом. — Гран лежав, заклавши руки під голову, і дивився в стелю, насвистуючи щось дуже немелодійне.

— Стільки всього? — не повірив Двоцвіт.

— Так заведено.

Двоцвіт сів на своє ліжко і намагався мислити. Це виявилось нелегко, бо його думками повністю заволоділи дракони.

Дракони!

Ще з тих пір, коли йому було два роки, він захоплювався малюнками вогняних створінь у книжці «Октаринові казки». Його сестра сказала йому, що вони насправді не існують, і він пригадав, яке то було для нього гірке розчарування. Якщо у світі немає таких чудових тварин, вирішив він тоді, — цей світ і наполовину не такий, яким повинен бути. А тоді, значно пізніше, його віддали в учні шановному магістру розрахунків Дев’ятисилу[48], який у своїй занудності був повною протилежністю драконам, і часу на фантазії не залишалось.

Але з цими драконами було щось не те. Вони були надто малі та розніжені порівняно з тими, що жили в його уяві. Дракони повинні бути великі і пазуристі, екзотичні і вогнедишні — великі і зелені з довгими гострими...

Бічним зором Двоцвіт вловив, як щось ворухнулося у найдальшому, найтемнішому куточку цієї темниці. Коли він повернув голову, воно щезло, хоча йому здалося, що він чув найтихіший з усіх звуків — так, напевне, шкребуть кігті по камінні.

— Гране? — гукнув він.

З іншого ліжка донеслося гучне хропіння.

Двоцвіт пройшов вздовж стіни, легенько постукуючи по каменях на випадок, якби там була потаємна панель. В цей момент двері відчинилися, гупнувши у стіну позаду. Півдесятка вартових забігли через них, розійшлися по