Колір магії - Террі Пратчетт
— Тобі шкода?
— Так. Мені шкода.
— Ага. Мені саме так і почулося.
— Не дивись на мене так! Я можу надумати тобі найкращого дракона...
— Ні!
Хранитель висякався у носовичок, якусь мить потримав його у витягнутій руці, а тоді випустив, дивлячись, як він падає додолу.
Удар крил змусив Грана обернутися. Дракон Ліо!рта був вже у повітрі і по колу наближався до них. Він шуганув вниз і коли був зовсім низько над галявиною, стовп полум’я вирвався з його пащі, висікши на траві чорну смугу, що простягалася в бік Грана.
Він ледве встиг відштовхнути Ліссу набік і стрибнув під укриття, відчуваючи пекельний біль у руці. Упавши, він прокотився по землі та одразу ж зірвався на ноги, гарячково озираючись за іншим драконом. Він з’явився збоку, і Гран, не маючи часу на роздуми, був змушений відстрибнути наосліп, рятуючись від вогню. Дракон, пролітаючи повз нього, вдарив хвостом і залишив на чолі Грана пекучий слід. Гран знову звівся на ноги — цього разу із зусиллям, і потрусив головою, щоб порозганяти іскри з-перед очей. Його обдерта спина завдавала нестерпного болю.
Ліо!рт пішов в атаку знову, та цього разу не так стрімко, врахувавши несподівану прудкість кремезного варвара. Коли земля була вже близько, він побачив, що той стоїть нерухомо, з опущеними руками — лиш груди ходять ходором. Зручна мішень.
Коли дракон випірнув із піке, Ліо!рт оглянувся, сподіваючись побачити позаду величезну купу золи.
Там нічого не було. Спантеличений, Ліо!рт відвернувся.
І тут перед його очима постав Гран, що підтягував себе на лускате плече дракона однією рукою, збиваючи вогонь з волосся іншою. Рука Ліо!рта метнулася за кинджалом, однак біль загострив і без того чудові рефлекси Грана, що тепер стали гострі, мов бритва. Ударом з розгону він вгатив по зап’ястку драконового хазяїна, від чого кинджал вислизнув додолу, а наступним ударом Гран поцілив Ліо!ртові прямо в щелепу.
Дракон, витримуючи на собі вагу тепер уже двох чоловіків, летів на висоті лиш кількох футів над землею. Це виявилося дуже доречним, бо тієї миті, коли Ліо!рт втратив свідомість, дракон розтанув у повітрі.
Лісса кинулася через поле до Грана і допомогла йому підвестися на ноги. Він розгублено кліпав очима.
— Що сталося? Що сталося? — залопотів він.
— Це було просто фантастично! — вигукнула вона. — Оте твоє сальто у повітрі, і все інше!
— Так, але що все-таки сталося?
— Ет, це непросто пояснити...
Гран насторожено вдивлявся у небо. Ліартес, який був значно обережнішим за брата, кружляв високо понад ними.
— Ну, маєш десять секунд, щоб спробувати, — сказав він.
— Ці дракони...
— Що?
— Вони — уявні.
— Так само, як і всі ці уявні опіки на моїй руці, хочеш сказати?
— Так. Ні! — вона шалено затрусила головою. — Доведеться розповісти тобі пізніше!
— Гаразд, якщо зможеш знайти справді доброго медіума, — уїдливо відповів Гран. Він не зводив погляду з Ліартеса, чий дракон широкими змахами крил неквапливо спускався.
— Та послухай же! Дракон мого брата здатний існувати, тільки якщо той при свідомості, інакше у нього немає проходу у цей...
— Біжи! — закричав Гран. Він відштовхнув її від себе і кинувся долілиць на землю — тієї ж миті повз них із ревом пронісся дракон Ліартеса, залишивши по собі ще одну обвуглену смугу на траві.
Доки істота набирала висоту для наступного нападу, Гран сяк-так зіпнувся на ноги і пустився, мов очманілий, бігти до лісу на краю арени. Це був, по правді, не ліс — так, ріденький перелісок, не набагато ширший за живопліт, що надміру розрісся, та принаймні жоден дракон крізь нього не пролетить.
Він і не пробував. Ліартес посадив свого дракона на м’яку мураву за кілька ярдів звідти і з безтурботним виглядом спустився на землю. Дракон згорнув крила і зарився мордою у соковиту траву, в той час як його хазяїн прихилився спиною до дерева і засвистів щось не до ладу.
— Я можу тебе спопелити, — сказав Ліартес трохи згодом.
З кущів — ані шелесту.
— Може, ти — за отим кущем гостролисту?
Гостролист, спалахнувши як свічка, перетворився на м’яку воскову кулю.
— Я певен, щось у тому папоротті ворушиться.
Від папороття залишились одні ребра, притрушені сизим попелом.
— Ти лиш відтягуєш неминуче, варваре. Чому б тобі не здатися просто зараз? Я спопелив чимало людей — жоден не скаржився, що було боляче, — сказав Ліартес, скоса поглядаючи на кущі.
Дракон продовжував свою роботу, дмухаючи вогнем на все, більш-менш подібне на кущ чи зарослі папороття. Ліартес наготував меча і чекав.
Гран скотився з дерева і, щойно приземлившись, пустився бігти. Позаду нього дракон, ревучи, з тріском продирався крізь чагарі, намагаючись розвернутися, та Гран все біг і біг, очима прикипівши до Ліартеса і сухої гілляки у руках.
Маловідомим, але правдивим є той факт, що двонога істота може зазвичай випередити на короткій дистанції чотириногу, просто через те, що чотириногій потрібно більше часу, щоб дати лад усім своїм ногам. Гран почув за спиною шкряботіння кігтів, а тоді зловісний звук — наче щось гупнуло об землю. Дракон вже напіврозпростав свої крила і намагався піднятись у повітря.
Коли Гран кинувся на Ліартеса, меч вершника, наче у лиху хвилину, зачепився за суху гілляку. Тоді Гран врізався в нього, мов таран, і обидва чоловіки гепнули на землю.
Дракон заревів.
Ліартес завищав (після того, як Гран з анатомічною точністю рвучко смикнув коліном вгору), та все ж зумів нанести удар у відповідь, що повернуло ніс варвара, зламаний колись давно, у його нормальне положення.
Гран відшпурнув його стусаном і підвівшись на ноги, зіткнувся ніс-до-носа зі страхітливою конеподібною фізіономією дракона, що грізно роздував ніздрі.
Він брикнув ногою і влучив Ліартесу, який намагався підвестися, по голові. Чоловік повалився додолу, як сніп.
Дракон зник. Вогняна куля, що вже майже докотилася до Грана, почала згасати, доки не стала — майже торкнувшись його щік — не більш як поривом теплого вітру. А тоді все вщухло, лишень ще тліючі кущі стиха потріскували.
Гран закинув непритомного вершника собі на плече і неквапом рушив до арени. На півдорозі він наткнувся на Ліо!рта, що лежав, розпростершись на землі, з неприродно вивернутою ногою. Він нахилився і, пробурчавши щось собі під ніс, поклав його собі на інше
