Колір магії - Террі Пратчетт

Лісса та Хранитель Традиції чекали на трибуні з одного боку луки. Жінка-вершниця вже достатньо опанувала себе і тепер спокійно спостерігала, як Гран скинув з плечей обидвох вершників на сходи перед нею. Люди довкола неї стояли в шанобливих позах, наче учасники судового процесу.

— Убий їх, — сказала вона.

— Я вбиваю, коли вважаю за потрібне, — відказав він. — У будь-якому разі, вбивати непритомних людей — це неправильно.

— Не думаю, що трапиться більш слушна нагода, — поділився своєю думкою Хранитель. Лісса пирхнула.

— Тоді я їх вижену, — сказала вона. — Щойно вони опиняться поза межами чарів Вірмберґу, у них зовсім не залишиться Сили. Вони стануть простими розбійниками. Це тебе влаштує?

— Авжеж.

— Я здивована, що ти такий милосердний, вар... Гране.

Гран знизав плечима.

— Людина у моїй ситуації не може дозволити собі іншого, вона мусить пам’ятати, ким вона є. — він озирнувся. — То де ж наступне випробовування?

— Попереджую, воно буде небезпечним. Якщо хочеш, можеш вийти з гри зараз. Однак, якщо ти пройдеш його, то станеш Правителем Вірмберґу і, зрозуміло, моїм законним чоловіком.

Гран зустрівся з нею поглядом. Він задумався про своє життя до цього часу. Воно раптом видалося йому суцільною низкою довгих дощових ночей просто неба, запеклих сутичок з тролями, Міською вартою, незліченними бандитами та лихими жерцями і, принаймні тричі, зі справжніми напівбогами — і все заради чого? Ну так, заради цілої купи скарбів, треба визнати — але куди ж вона вся поділася? Порятунок викрадених дівиць, безперечно, обіцяв певне короткочасне задоволення, та в більшості випадків все закінчувалося тим, що він доправляв їх до якогось міста з пристойним приданим, тому що з часом навіть найбільш погідлива колишня полонянка починала посягати на його свободу і не надто вітала його зусилля врятувати її сестер по нещастю. Коротше кажучи, все, що він здобув за своє героїчне життя, — це свою репутацію та мереживо шрамів. Бути правителем може бути цікаво. Гран усміхнувся. З такими вихідними позиціями, маючи усіх цих драконів та добру ватагу воїнів, можна справді стати видатним суперником.

Та й дівка була зовсім непогана.

— То що — третє випробовування? — спитала вона.

— Я знову битимусь без зброї? — і собі запитав Гран.

Лісса підняла руки і стягнула з голови шолом, випустивши на волю кучері рудого волосся. Далі вона розстібнула брошку на своєму плащі. Під ним на ній не було більше нічого.

Поки очі Грана гуляли по її тілу, його розум запустив у дію прості обчислювальні машини з двійковим кодом. Одна оцінювала вагу золота в браслетах на її зап’ястках, вартість тигрових рубінів, що прикрашали перстені на пальцях ніг, діамантової зірочки у її пупку і двох надзвичайно оригінальних завитків із крученого срібного дроту. Інша була настроєна виключно на його лібідо. Обидва підрахунки цілковито його задовольнили.

Вона підняла руку, простягнула йому кубок вина і всміхнулася:

— Думаю, ні.

— Він навіть не спробував нас врятувати, — Ринсвінд висунув свій останній аргумент.

Чарівник вчепився за Двоцвіта, як п’явка, обхопивши його за пояс руками, коли дракон почав поволі описувати в небі кола, нахиляючи світ під небезпечним кутом. Свіжі знання про те, що луската спина, на якій вони зараз везлися верхи, існувала тільки як така собі тривимірна мрія, жодним чином не повпливали (як він вже зрозумів) на його відчуття вертиго, від якого у нього зазвичай терпли п’яти. Його думки весь час поверталися до того, що може статися, якщо Двоцвіт втратить концентрацію.

— Ніхто — навіть Гран, не зміг би протистояти отим самострілам, — твердо сказав Двоцвіт.

Дракон саме пролітав високо над лісистою місциною, де вони утрьох якось марно намагались заснути холодної дощової ночі, коли на обрії диска зійшло сонце. В одну мить похмурі синьо-сірі відтінки досвітньої години стали світлою жовтяво-мідною рікою, що розливалась по світу, спалахуючи золотистим там, де вдарялась об лід чи воду, чи світлову дамбу. (Через щільність магічного поля навколо диска навіть саме світло поширювалось з дозвуковою швидкістю; цю цікаву властивість розумно використав, зокрема, народ сорка з Великого Нефу, який за минулі століття збудував складні та витончені дамби, а долини обніс стіною з відшліфованого кварцу для того, щоб вони вловлювали слабке сонячне проміння і, так би мовити, зберігали його про запас. Сяючі резервуари Нефу, з яких світло вихлюпувалось через край після сонячних днів впродовж кількох тижнів поспіль, були дивовижною картиною з висоти — прикро, що Двоцвіт та Ринсвінд не подумали поглянути у тому напрямку).

Перед ними на фоні неба зависла неймовірність вагою мільярд тонн, тобто витворений з магії Вірмберґ, і все було не так уже й погано, доки Ринсвінд не повернув голову і не побачив, як тінь гори повільно розповзається по хмаровиді світу...

— Що тобі там видно? — спитав Двоцвіт у дракона.

«Видно, як хтось б’ється на вершині гори», — тихо озвався дракон.

— Бачиш? — сказав Двоцвіт. — Гран, напевне, саме зараз б’ється не на життя, а на смерть.

Ринсвінд мовчав. За хвилю Двоцвіт обернувся до нього. Чарівник дивився поперед себе затуманеним поглядом і беззвучно ворушив губами.

— Ринсвінде?

Чарівник тихенько крекнув.

— Вибач, — сказав Двоцвіт. — Що ти сказав?

— ...увесь час... велика зала... — промимрив Ринсвінд.

Його погляд знову став осмисленим, на якусь мить — дивованим, а тоді у ньому промайнув страх. Він забув і поглянув униз.

— Ай-й, — вимовив він і почав сповзати. Двоцвіт піймав його за комір.

— Що таке?

Ринсвінд спробував заплющити очі, але у його уяви повік не було, тож вона щосили витріщалася на землю з висоти пташиного польоту.

— Хіба ти не боїшся висоти? — тільки й зміг сказати він.

Двоцвіт поглянув униз на крихітний краєвид, помережений тінями, які відкидали хмари. Думка про страх раніше й справді не приходила йому в голову.

— Ні, — сказав він. — Чого б я боявся? Ти однаково мертвий, чи упав би з висоти сорока футів, чи з чотирьох тисяч фатомів[50] — ось, що я тобі скажу!

Ринсвінд спробував подивитися на ситуацію неупередженим оком під таким кутом, але не побачив у ній жодної логіки. Йшлося не про падіння як таке, а про нього самого, блідого й холодного, з посоловілими очима...

Двоцвіт піймав його знову.

— Спокійно, — сказав він підбадьорливо. — Ми вже майже прилетіли.

— Ох, як же я