Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Але не зараз. Я не впораюся з повноцінним Діаболіком, однак, якщо вона зрозуміє, хто я, мені доведеться вбити її до того, як вона розкаже про це ще комусь. Я не уявляла, як це зробити.

Енміті дуже близько нахилилася і її бліді бездонні очі пильно поглянули на мене. Порівняно зі мною вона здавалася просто велетнем.

— Що таке? — насмілилася запитати я після тривалої паузи.

— Мені відомо, що ви брешете про події тієї ночі у ваннах Домітріанів, Вельмишановна панно Імпірінс.

Заперечити. Це найкраще, що я можу зробити.

— Я вже казала...

— Дівчина Сагну казала про це. Я чула. Ваша історія була брехнею.

— Моя історія? У мене немає ніякої історії. Я вже казала, що не пам’ятаю подій тієї ночі! — я сподівалася, що моя відповідь прозвучала істерично і налякано. Насправді ж я намагалася прорахувати, чи вистачить мені сили, щоб убити її. Потрібно діяти несподівано.

Вона схилила голову на бік й на її обличчі з’явився якийсь тваринний і загадковий вираз.

— Щось із вами не так, але я не знаю, що саме. Поки що не знаю.

Отже, вона ще не зрозуміла, що ми з нею однієї породи. Вона переслідувала мене, керуючись своїми інстинктами, але, навіть зараз, розглядаючи мене зблизька, Енміті не могла з упевненістю сказати, що я — не людина. Фактично, вона сумнівалася навіть у словах, які почула під час нашої з Невені розмови, інакше б уже викручувала мені руки, змушуючи сказати правду. Урешті-решт, як спадкоємиця Імпірінс могла покалічити двох Домітріанів у свій перший день при Дворі?

Усвідомлення цього факту підбадьорило мене.

— У мене немає часу для цих дурниць, ти, нелюдське створіння! А тепер відійди вбік і дай мені пройти!

Вона не зрушила з місця.

— Я сказала відійди! — повторила я і по моїх венах побіг адреналін. Я хотіла відсунути її вбік. Хотіла накинутися на неї. Але я пригасила імпульс агресії, що наростав у моїх жилах.

Аж раптом...

Аж раптом я почула голос:

— У вас усе гаразд?

Невимушені та людяні слова, що пролунали з коридору, нарешті поклали край нашій дивній розмові. Я поглянула на Гладдіка Атона — молодого аристократа, якого зустріла у свій перший день у компанії Елантри та Кредензи.

— Так, Вельмишановний пане Атон, — ствердно хитнула головою Енміті.

— Так, — підтвердила я, відвертаючись від Енміті.

Турботливий погляд яскравих зелених очей Гладдіка зустрівся з моїм, і в їх глибинах я побачила емоції, які не змогла зрозуміти.

— Вельмишановна панно Імпірінс, чи дозволите провести вас до вілли Імпірінс?

Я кивнула і дозволила йому підійти та взяти мене за руку.

— Відведіть мене звідси.

Я не озирнулася, щоб поглянути на Енміті ще раз. Я відчувала, як її погляд пропалює мене наскрізь з кожним кроком, що віддаляв мене від її вбивчої уваги. Принаймні на деякий час.

Пройшло кілька хвилин, перш ніж Гладдік зібрався з духом і заговорив до мене.

— Боюсь, я розчарував вас, — промовив він.

Я поглянула на нього.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли ми востаннє спілкувалися на соціальному форумі, я сказав, що нам слід триматися подалі одне від одного, але це не через... не через вас, ви ж розумієте?

Що це означає?

— Мій батько — близький союзник Сенатора фон Пасуса, — пояснив Гладдік. — Для мене не важливо, у що вірить ваш батько, але мій тато затятий прихильник віри Геліоніки. Тому я не можу спілкуватися з вами стільки, скільки мені хотілося б! Я ненавиджу себе за те, що образив вас.

— А чому ви вирішили, що я образилася? — обережно запитала я.

— Тому... — він простодушно кліпнув очима, як дитина. — Тому, що після вашого приїзду ми жодного разу не розмовляли. Навіть приватно. Я думав, ви захочете побачити мене наживу. — Він опустив очі, і на його щоках заграв слабкий рум’янець. — Ви поводилися зі мною так холодно. Я знаю, що заслуговую на це, але мені дуже боляче.

Шокована його заявою, я витріщилася на нього, а потім схаменулася, і знову вдягла привітну маску. Значить на галактичних форумах Донія вела себе з Гладдіком зовсім не так, як поводила себе з ним я, після прибуття в Хризантеміум.

— Я не гніваюся на вас. Ви мене не образили. Я... — я підшукувала пояснення. — Я просто не хочу створювати нових проблем ні вам, ні собі. — Це було схожим на правду.

Він нервово ковтнув, коли ми звернули на стежку, що вела до величезного небесного куполу з нашими віллами.

— Я багато розмірковував про це і дійшов висновку, що не буде ніякої шкоди, якщо