Двір Хаосу - Роджер Желязни

— А ти сам?

— Я хотів його тільки через Еріка. Тоді я ще не розумів цього, але це правда. Він був просто нагородою в грі, в яку ми грали. Метою ж вендети, насправді. І я вбив би його заради трону. Тепер я радий, що він знайшов інший спосіб померти, у нас з ним було більше схожості, ніж відмінностей. Це я теж зрозумів лише багато пізніше. Але після його смерті я весь час знаходив причини, щоб не займати трону. Нарешті, до мене дійшло, що він був тим, чого я насправді не хотів. Ні. Ти бажаний на ньому. Прав добре, брат. Я впевнений, що так буде.

— Якщо Амбер ще існує, — сказав він через деякий час. — Гаразд. Давай займемося цією справою з Каменем. А то гроза, здається, підходить незручно близько.

Я кивнув і взяв Камінь з його пальців. Я тримав його за ланцюг, з вогнем багаття позаду нього. Світло проходило крізь нього. Його нутрощі здавалися чіткими.

— Нагнись ближче і дивись в Камінь разом зі мною, — вказав я.

Він зробив це. Поки ми обидва вдивлялися в Камінь, я велів йому:

— Думай про Лабіринт.

І сам став думати, намагаючись викликати в пам'яті його петлі і витки, його бліді палаючі лінії. Я, здавалося, помітив легку ваду неподалік від центру Каменя. Я розглядав його, думаючи про повороти, вигини, вуалі… Я уявив струм, що лився через мене кожен раз, коли я пробував пройти цим складним шляхом.

Недосконалість в Камені стала більш виразною. Я наклав на нього свою волю, викликаючи його у всій своїй повноті, чіткості, коли це сталося, до мені прийшло знайоме відчуття. Це було те, яке прийшло до мене в той день, коли я сам налаштовувався на Камінь. Я лише сподівався, що я був достатньо сильний, щоб ще раз пройти це випробування.

Я простягнув руку і схопив Рендома за плече.

— Що ти бачиш? — Запитав я його.

— Щось на зразок Лабіринту, тільки він здається тривимірним. Він знаходиться на дні червоного моря.

— Тоді ходімо зі мною, — сказав я. — Ми повинні увійти в нього.

Знову те відчуття руху, спершу дрейфу, потім падіння з усе збільшуваною швидкістю, до ніколи повністю не видимих звивин Лабіринту всередині Каменя. Зусиллям волі я повів нас вперед, відчуваючи поряд з собою присутність брата, і окружаюче нас рубінове палання потемніло, стаючи чорнотою ясного нічного неба. Цей особливий Лабіринт ріс з кожним глухим ударом серця. Якимось чином цей процес давався легше, ніж був раніше — напевно, тому, що я був уже налаштований.

Відчуваючи поряд з собою Рендома, я вів його за собою, знайомий візерунок виріс і його початковий пункт став явним. Коли ми знову рушили в цьому напрямку, я знову спробував осягнути цілісність цього Лабіринту і знову заблукав у тому, що здавалося звивинами його додаткових вимірів. Великі вузли і спіралі були скрученими в криві візерунки. Мене охопило випробуване раніше почуття побожного жаху, і звідкись поблизу я його усвідомив і в Рендома теж.

Ми добралися до початку і були затягнуті в нього. Навколо нас всюди мерехтлива яскравість, з проблисками іскор, коли нас вплітало в матрицю світла. На цей раз мій розум був цілком поглинений цим процесом і Париж здавався далеким-предалеким…

Підсвідомо пам'ять нагадала мені про більш важкі ділянки, і тут я вжив свою волю, щоб побудувати наше просування цим запаморочливим шляхом, безтурботно черпаючи сили у Рендома, щоб прискорити цей процес. Це було все одно, що мандрувати по освітлених нутрощах величезної, зі складними звивинами морської раковини. Тільки наше проходження було беззвучним, а ми самі — безтілесними точками розуму.

Наша швидкість як і раніше зростала, як і моя біль у мозку, яку я не пам'ятав по колишньому перетинанню візерунка. Напевно це було пов'язано з моєю втомою або з бажанням прискорити справу. Ми проламувалися крізь бар'єри, нас оточували постійно текучі стіни яскравості. Тепер я відчув, що слабну і в мене росте запаморочення. Але я не міг собі дозволити розкіш знепритомніти, і не міг дозволити нам рухатися повільніше при грозі настільки близькій, як я її запам'ятав. Знову я з жалем зачерпнув сил у Рендома, на цей раз просто, щоб утримати нас у грі. Ми понеслися вперед.

На цей раз я не відчував лоскітного, вогняного відчуття, ніби я якимось чином знаходжу форму. Це, мабуть, було впливом мого налаштування. Моє колишнє проходження через нього могло дати мені деякий імунітет.

Після якогось позачасового інтервалу, мені здалося, що Рендом спотикається. Напевно, я викачав занадто багато його енергії. Я почав гадати, чи залишу я йому достатньо сил для маніпулювання грозою, якщо я і далі буду спиратися на нього. Я вирішив не черпати з нього ресурсів більше, ніж вже вичерпав. Ми проробили вже великий шлях. Він зможе продовжувати і без мене, якщо дійде до цього. Тепер мені просто доведеться триматися, наскільки вистачить сил. Краще прірва тут мені, ніж нам обом. Ми понеслися далі, мої почуття бунтували, запаморочення повторювалося знову і знову. Ми, здавалося, наближалися до кінця, коли почалося затемнення, яке, як я знав, не було частиною випробуваного мною раніше. Я боровся з панікою. Без толку. Я відчув що вислизаю. Так близько! Я був майже впевнений, що ми закінчили… Переді мною все попливло. Останнім відчуттям було відчуття заклопотаності Рендома…

Між моїх ступенів мерехтіло оранжево-червоним. Світло було оточене темрявою і…

Були голоси, знайомі… Все прояснилося, я лежав на спині, ногами до багаття.

— Все в порядку, Корвін, все закінчилося.

Говорила Фіона, і я повернув голову. Вона сиділа поруч зі мною на землі.

— Рендом… — Вимовив я.

— З ним теж все в порядку, батько, — Мерлін сидів праворуч від мене.

— Що трапилося?

— Рендом приніс тебе назад, — повідомила Фіона.

— Настройка спрацювала?

— Він думає, що так.

Я спробував сісти. Вона спробувала було штовхнути мене назад, але я все одно сів.

— Де він?

Вона показала очима. Я подивився і побачив Рендома. Він стояв метрах в тридцяти, спиною до нас, на скельному карнизі, обличчям до грози. Вона була тепер дуже близько і вітер рвав його одяг. Перед ним виблискували і схрещувалися блискавки. Майже безперервно гримів грім.

— Скільки часу він там? — Запитав я.

— Всього лише кілька хвилин, — відповіла Фіона.

— Саме стільки часу пройшло