Двір Хаосу - Роджер Желязни
— Ти будеш мати, що хочеш, — почала було Фіона, — плюс нашу подяку, якщо тільки…
— Геть!
Я знав, що не зможу більше зволікати. Я повинен був зробити свій хід. Я також знав, що не зможу вчасно дістатися до нього. У мене не було іншого вибору, окрім як спробувати використати Камінь, як зброю проти нього.
Я потягнувся і відчув його присутність. Я закрив очі і викликав свої сили.
Гаряче. Гаряче. Він палить тебе, Бранд. Він змушує кожну молекулу вібрувати в твоєму тілі, все швидше і швидше. Ти ось-ось станеш людиною-факелом.
Я почув його крик.
— Корвін! — Заревів він. — Припини це! Де б ти не був! Я вб'ю її! Дивись!
Все ще наказуючи Каменю палити його, я піднявся на ноги. Я кинув на нього скажений погляд через розділяє нас простір. Його одяг почав тліти.
— Припини це! — Заволав він і, піднявши ніж, різонув Дейдру по обличчю. Я пронизливо закричав і перед очима в мене все поплило. Я втратив контроль над Камненем, але Дейдра, із закривавленою лівою щокою, встромила зуби йому в руку, коли він спробував знову порізати її. Потім одна рука її звільнилася і вона пннула йому ліктем по ребрах і спробувала вирватися.
Як тільки вона рушила, як тільки її голова опустилася, майнула срібна блискавка. Бранд охнув і випустив кинджал. Стріла пронизала йому горло. Через мить за нею пішла інша, яка стирчала з його грудей трохи правіше Каменя.
Він зробив крок назад і видав чутне булькотіння, але далі не було місця, куди він міг зробити крок з краю безодні.
Його зла гримаса пропала. Очі широко розкрилися, коли він почав валитися. Потім його права рука метнулася вперед і схопила за волосся Дейдру. Я тоді побіг, скрикнувши, але знав, що не зможу вчасно дістатися до них.
Дейдра завила, на її залитому кров'ю обличчі з'явилася гримаса жаху, і вона простягнула до мене руку…
Потім Бранд, Дейдра і Камінь перевалилися за край і впали, пропали з виду, зникли…
Я вважаю, що спробував кинутися за ними слідом, але Рендом схопив і утримав мене. Зрештою, йому довелося мене вдарити, і все припинилося…
Коли я прийшов до тями, я лежав на кам'янистій землі, подалі від краю того місця, де я впав. Хтось підклав мені під голову плащ замість подушки. Перше, що я побачив, це вертіння неба, яке чомусь нагадало мені мій сон про колесо млина, в той день, коли я зустрів Дару. Я міг відчувати інших людей навколо мене, чути їхні голоси, але спершу не повертав голови. Я просто лежав там і дивився на Мандалу в небесах і думав про свою втрату. Дейдра… Вона означала для мене більше, ніж вся сім'я разом узята. Я нічого не міг з цим поробити. Так уже воно було. Скільки раз я бажав, щоб вона не була мені сестрою. І все ж я примирився з реальністю такої ситуації. Почуття мої ніколи не зміняться, але… тепер вона зникла, і ця думка значила для мене більше, ніж загрожуюче нам знищення світу.
І все ж я повинен був зараз побачити, що відбувалося. З зникненням Каменя все було скінчено. І все ж… Я потягнувся, намагаючись відчути його присутність, де б він не був, але нічого не було. Тоді я почав підводитись, щоб подивитися, наскільки далеко просунулася хвиля, але чиясь рука штовхнула мене назад.
— Відпочивай, Корвін, — це був голос Рендома. — Ти розчавлений. У тебе такий вигляд, ніби ти пройшов через пекло. Ти тепер нічого не можеш зробити. Не хвилюйся.
— Яка різниця від стану мого здоров'я, — огризнувся я. — Незабаром це не матиме значення.
Я знову став підійматися й на цей раз рука вирішила підтримати мене.
— Гаразд, нехай, — погодився він. — Не те щоб на багато що варто дивитися.
Я гадаю, він був правий. Бій, схоже, скінчився, за винятком небагатьох ізольованих осередків опору ворога, їх швидко оточували, їх захисників швидко вбивали або брали в полон, все рухалися в цьому напрямку, відходячи перед наступаючою хвилею, що вже досягла протилежного кінця поля. Незабаром на нашій висоті будуть з'являтися все вцілілі з обох сторін. Я подивився, що творилося позаду нас. Ніяких нових сил не наближалося з боку Цитаделі. Не могли б ми відступити в те місце, коли хвиля добереться, нарешті, сюди, до нас? І що тоді? Безодня здавалася кінцевим відповіддю. «Скоро, — прошепотів я, думаючи про Дейдра. — Скоро». Чому б і ні?
Я стежив за грозовим фронтом: виблискуючим, трансформуючим реальність. Так, скоро. З Каменем, зниклим разом з Брандом. Я вимовив:
— Бранд. Хто, врешті-решт, дістав його?
— На цей подвиг претендую я, — промовив знайомий голос, який я не міг ототожнити.
Я повернув голову і втупився на нього. Людина в зеленому сиділа на коні. Його лук і сагайдак лежали поруч з ним на землі. Він блиснув у мою сторону злою посмішкою. Це був Каїн.
— Щоб я вмер на цьому місці, — сказав я, потираючи щелепу. — Кумедний випадок стався зі мною в дорозі на твої похорони.
— Так, я чув про це, — він засміявся. — Ти коли-небудь вбивав сам себе, Корвін?
— У недавній час не доводилося. Як ти зумів це зробити?
— Прогулявся в потрібне Відображення, підстеріг там Відображення самого себе, — Пояснив він. — І забезпечив труп, — він здригнувся. — Страшне це відчуття, не з тих, які я хотів би повторити.
— Але навіщо? — Дивувався я. — Навіщо було підробляти свою смерть і намагатися звинуватити в ній мене?
— Я хотів дістатися до кореня всіх бід Амбера. І знищити його. І подумав, що для цього найкраще піти в підпілля. Який же кращий спосіб, ніж переконати всіх, що я мертвий? І, врешті-решт, я досяг успіху, як бачиш, — він замовк. — Хоч я жалкую щодо Дейдри. Але у мене не було вибору. Це був наш останній шанс. Я дійсно не думав, що він захопить її з собою.
Я відвів погляд.
— У мене не було вибору, — повторив він. — Я сподіваюся, ти можеш це пробачити.
Я кивнув.
— Але чому ти намагався надати цьому такий вигляд, ніби тебе вбив я?
Тут підійшли Фіона з Блейз. Я привітав їх обох і повернувся до Каїна за відповіддю. Блейза я теж хотів про дещо запитати, але це могло і почекати.
— Ну? — Сказав я.
— Я хотів прибрати тебе з дороги, — сказав він. — Я все ще думав, що за всім цим стоїш
