Двір Хаосу - Роджер Желязни
Вона поцілувала мене.
— Ми ще не розбиті, ти знову станеш собою, — сказала вона.
Я похитав головою.
— Це ніби з останньої глави «Аліси», — сказав я. — Якщо я крикну: «Ми всього навсього лише колода Карт!», то відчуваю, що всі ми піднімаємося в повітря та полинемо, набором розмальованих картинок. Я не їду з вами. Залиште мене тут. У будь-якому випадку я всього лише Джокер.
— Прямо зараз я сильніша, ніж ти, — зауважила вона. — Ти їдеш.
— Це нечесно, — м'яко зауважив я у відповідь.
— Прикінчуй їжу. Час ще є.
Коли я це зробив, вона продовжила:
— Твій син, Мерлін, чекає зустрічі з тобою. Я б хотіла б покликати його зараз сюди.
— Бранець?
— Не зовсім. Він не брав участі в битві. Він просто прибув не так давно, просячи зустрічі з тобою.
Я кивнув і вона пішла. Я закинув їжу і зробив ще один великий ковток вина. Я просто став нервувати. Що б ви сказали дорослому сину, про існування якого лише нещодавно дізналися? Я губився в здогадах, щодо його почуттів до мене. Я гадав, чи знав він про рішення Дари? Як мені слід поводитися з ним?
Я стежив, як він наближається до мене від місця, де скупчилися мої родичі, далі вліво від мене. Я гадав, чому вони так ось надали мене самому собі. Чим більше візитерів я приймав, тим очевидніше це ставало. Я гадав, чи не затримуються вони з відправленням через мене. Вологі вітри грози ставали все сильнішими. Він дивився на мене в усі очі, коли підходив, без всякого особливого виразу на обличчі, так сильно схожому на моє власне. Я гадав, як тепер почувається Дара, коли її пророцтво про руйнування, здається, виповнилося. Я хотів би знати, як склалися її стосунки з цим хлопцем. Я хотів би знати… багато чого.
Він нахилився вперед і стиснув мені руку.
— Батьку… — Вимовив він.
— Мерлін… — Я подивився йому в очі. Я піднявся на ноги, все ще тримаючи його руку.
— Не вставай.
— Так. Гаразд, — я притиснув його до себе, а потім відпустив. — Я радий. Випий зі мною, — я запропонував йому вина, частково щоб прикрити свою відсутність слів.
— Спасибі.
Він узяв флягу, відпив трохи, і віддав назад.
— Твоє здоров'я, — сказав я і пригубив сам. — Шкодую, що не можу запропонувати тобі крісло.
Я опустився на землю, він зробив те ж саме.
— Ніхто з решти, здається, не знає, що саме ти зробив, — сказав він. — Крім Фіони, яка сказала тільки, що справа ця була дуже важка.
— Не має значення, — відмахнувся я. — Я радий, що зумів дістатися сюди, якщо і ні з якої іншої причини, ніж ця. Розкажи мені про себе, синку. Який ти? Як обійшлося з тобою життя?
Він відвів погляд.
— Я прожив недостатньо довго, щоб зробити занадто багато.
Мені було цікаво, чи володів він здатністю міняти зовнішність, але я утримався від запитань на цю тему. Немає сенсу шукати наші відмінності, коли я тільки зустрівся з ним. Я сказав:
— Я поняття не маю, на що це схоже. Вирости при Дворі.
Він в перший раз посміхнувся.
— А я поняття не маю, на що це було б схоже в будь-якому іншому місці. Я був досить відмінним від інших, щоб бути наданим самому собі. Мене навчали звичайним речам, які належить знати дворянину — магії, зброї, отруті, верховій їзді, танцям. Мені казали, що в один прекрасний день я буду правити в Амбері. Це більше не істинно, чи не так?
— У найближчому майбутньому це здається не дуже ймовірним, — підтвердив я.
— Добре, — відповів він. — Це — єдине, чого я не хочу робити.
— А що ти хочеш робити?
— Я хочу пройти Лабіринт в Амбері і отримати владу над Відображеннями, як мати, так, щоб я міг погуляти там, подивитися незнайомі пам'ятки і робити різні речі. Ти думаєш, зможу?
Я пригубив ще вина і передав флягу йому.
— Цілком можливо, що Амбера більше не існує. Все залежить від того, чи досяг успіху твій дід у дечому, що він спробував зробити — а його більше немає, щоб розповісти нам, що трапилося. Але так чи інакше, Лабіринт є. Якщо ми переживемо цю грозу, я обіцяю тобі, що знайду тобі новий Лабіринт, дам тобі настанови і простежу, щоб ти пройшов його.
— Спасибі, — подякував він. — А тепер чи не розповіси мені про свою подорож сюди?
— Пізніше, — пообіцяв я йому. — Що тобі розповідали про мене?
Він відвів погляд.
— Мене вчили багато чого не любити в Амбері. Тебе мене навчили поважати, як батька, але мені завжди нагадували, що ти на боці ворога, — і знову пауза. — Я пам'ятаю той раз в дозорі, коли ти з'явився в це місце і я виявив тебе, після твоєї сутички з Кваном. Мої почуття були змішаними. Ти тільки що вбив того, кого я знав, і все ж — я змушений був захопитися тим, як ти тримався. Я побачив своє обличчя в твоєму власному. Я захотів взнати тебе трохи краще.
Небо повністю провернулося і над нами була тепер тьма. Яка підкреслювала постійний наступ виблискуючого блискавками грозового фронту. Я нахилився вперед і, простягнувши руку до чобіт, почав натягувати їх. Пора починати наш відхід.
— Нам доведеться продовжити розмову на твоїй рідній землі, — сказав я. — Наближається час втікати від грози.
Він повернувся і оглянув стихію, а потім знову подивився через безодню.
— Я можу викликати плівкову доріжку, якщо побажаєш.
— Один з тих дрейфуючих мостів, по якому ти під'їхав в той день нашої зустрічі?
— Так, — відповів він. — Вони дуже зручні. Я…
З напрямку присутності моїх родичів долинув крик. Коли я подивився на них, нічого загрозливого, здається, не збиралося виникнути. Тому я піднявся на ноги і зробив кілька кроків до них, а Мерлін піднявся і пішов за мною.
І тут я побачив її, білу фігуру, якій, здавалося, бракувало повітря і яка піднімалася з безодні. Її передні копита вдарили об край прірви і вона пройшла вперед, а потім встала не рухаючись, оглядаючи нас
