Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Я спробував узяти себе в руки і прогнати страх. Тоді почало здаватися, що хтось наближається до мене. Я не витримав і знову озирнувся. Нікого. Зненацька ззаду зашаруділо падаюче каміння. Я схопився. Каменепади часті в горах, але цей каменепад остаточно вивів мене з рівноваги. Я вихопив з кишені револьвер і вистрілив туди, звідки сипалося каміння й де серед чорних зубців скель здіймалася хмарка пилу. Постріл прогуркотів багаторазовою луною, і в запалій тиші з усіх боків почувся шерех падаючого каміння. Падіння його, ймовірно, було викликане струсом повітря при пострілі, але мені стало раптом так нестерпно страшно, що я стрімко схопив рюкзак і бігом почав спускатися крутим схилом на кафандарський льодовик. Лише біля підніжжя осипів я зупинився й перевів подих. Цирк, із якого я так стрімко втік, і знизу виглядав похмурим і таємничим. А навколишній ландшафт був ще похмуріший і грандіозніший. У косих променях призахідного сонця блищали велетенські чорні стіни, що замикали великий цирк кафандарського льодовика. На них біліли смуги снігу. Чорними застиглими хвилями лежала морена. Важко було уявити більш дике й величніше місце.
Сонце сховалося за зубчастою стіною кілометрового урвища. Насувалася тінь, і подуло пронизливим холодом. Потрібно було поспішати. Неспокійно озираючись навсібіч, я рушив уздовж краю морени вниз до табору.
Відшукуючи його очима, я зі здивуванням помітив дим, що піднімався майже вертикально в нерухомому вечірньому повітрі. Невже Іван знайшов паливо у цій зеленій пустелі? Намагаючись уникати відкритих місць, я попрямував у бік диму. Здогадка виявилася слушною. Виглянувши з-за останнього горбка, що заступав джерело диму, я побачив за двісті метрів від себе коня на випасі, розкладені спальні мішки і брезент. Яскраво горіло вогнище. Іван щось рубав біля нього. Я з полегкістю зітхнув, відчувши, що повернувся додому.
— Звідки дрова? — було моє перше питання, коли я підійшов до табору.
Іван посміхнувся.
— Я та не знайду! Та я тут, Володимире Лександричу, ціле відкриття зробив. Подивіться!
Я поглянув у вказаному напрямі. Недалеко від табору на горбі виднілася споруда — жовтувата хатина з плоским дахом. Біля неї стирчала довга жердина.
— Що це таке?
— Мазар наче. У ньому двері були дерев’яні. Я їх — на дрова. І палицю оцю, — він указав на жердину, — теж заберемо. Вогнище будемо вночі палити…
Мазар у верхів’ях Кафандару, всього за два кілометри від льодовика. Цікава знахідка! Що за відлюдник похований тут?
— Ходімо подивимося, — сказав я. — Заразом звідти жердину захопимо.
— Не находилися за день? Хоча б попоїли…
Я махнув рукою.
Невдоволено бурчачи, Іван витягнув з багаття палаючу головешку і пішов слідом за мною.
Мазар виявився глинобитною спорудою кубічної форми заввишки близько трьох метрів. Вікон у ньому не було, лише вхід чорнів вузькою прямокутною шпарою. Густа трава буйно росла навколо. Видно, давно тут ніхто не бував. Навряд чи й пастухи знали про існування цієї могили.
Зовні на стінах не було помітно ніяких написів — лише лупка глина. Ми залізли всередину. Імпровізований смолоскип освітив порожні стіни, глиняну долівку, великий неотесаний камінь посередині. Камінь був подовженої форми й нагадував домовину. Зрушити його нам не вдалося.
Ми вилізли назовні. З горба, на якому стояв мазар, відкривався краєвид, величний і прекрасний. У вечірній сутіні гігантськими приступками здіймалася вгору морена. Вона впиралася у велетенську стіну хребта. У глибині цирку, де приступки морени зливалися з хребтом, біліли сніги й невиразні синюваті маси льоду. А внизу, біля підніжжя горба, затишно поблискував вогник нашого похідного «дому».
— Гарно! — вихопилося в мене.
— Гарно-бо гарно, — погодився Іван, звалюючи на плече висмикнуту жердину, — а про мене ге-е-н там найкраще.
Він указав на ледве помітну пляму перевалу, через який ми прийшли.
Мені нараз стало легко й весело при думці про завтрашнє повернення. З особливою теплотою подумав я про наших товаришів у нижньому таборі. Як вони там зараз? Либонь, теж дивляться на перевал і балакають про нас. Ми сіли вечеряти. Соковитий плов і гарячий чай видалися розкішним бенкетом після двох днів «сухоїдіння».
— Сьогодні вартуватимемо? — запитав я після того, як із пловом було покінчено.
— А що вартувати? — посміливішав Іван. — Тут порожньо, мов у голодному череві. Я за цілий день жодного птаха не бачив, не те що звіра якогось.
— І я не бачив… Дивно. Які пасовища — і ні цапів, ні інших тварин. Навіть уларів[79] і кекликів[80] немає. Збагнути не можу, чому…
Іван питально подивився на мене, але, бачачи, що я продовжувати не збираюся, зайнявся чаєм.
Стемніло. Ми прив’язали коня ближче до табору й залізли у спальні мішки. Іван ліг біля самого багаття. Я розташувався поряд з ним.
Засинаючи, Іван пробурмотів:
— Завтра удосвіта встати треба. До спеки на перевал вилізти…
Я не спав досить довго. Двічі вставав, поправляв вогнище. Перевірив, чи заряджений карабін. Засунув глибше під спальний мішок револьвер. Було тихо. Пряний запах якихось квітів густо насичував нерухоме повітря. Кінь спокійно скубав траву.
Я лежав, згадуючи сьогоднішній маршрут: загалом, верхів’я Кафандару не дали цікавих знахідок, окрім учорашньої фауни у вапняках. Руди тут немає. Але біла пляма тепер буде зафарбована. Північно-східний кут планшета закінчений… Однак що за чортівня трапилася зі мною в тому саї? Ніколи ще я так не лякався в горах. Нерви починають здавати…
Непомітно я заснув.
Прокинувся я від якогось різкого поруху поряд зі мною. Вогнище догорало. Була глупа ніч. Інстинктивне відчуття небезпеки змусило мене схопитися. Я обернувся до Івана й завмер, відчувши, як колючими голками пронизує все тіло крижаний холод.
Іван, неприродно скарлючившись,
