Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Нерви мої не витримали. Сперло дихання. Крижаним обручем стиснуло голову. Промайнула думка, що не вистачить сил озирнутися. Я також закричав, сам не знаючи чому.

Кінь продовжував відчайдушно битися. Затим я почув, як луснув аркан і кінь, не припиняючи іржати, помчав геть.

До болю зціпивши зуби, щоб обірвати крик, я закинув руку з револьвером за спину і вистрілив кілька разів. Лише після цього змусив себе озирнутися. На майданчику, освітленому вогнищем, нікого не було. Луна відгриміла, і я почув уже здалеку тупіт нашого коня. Час від часу він іржав. У його іржанні чулися переляк і біль.

Мене трусило, мов у сильній лихоманці. Зуби цокотіли так, що дзвеніло у вухах. Коліна тремтіли. Я почав терти чоло, щоб звільнитися від крижаних лещат, які стискали голову. Рука торкнулася волосся, що стояло сторч, мов наелектризоване. Я з жахом її відсмикнув.

Прислухаючись і вдивляючись у темряву, я кружляв біля багаття. Відчував, що ледве тримаюся на ногах, і не міг змусити себе сісти. Іван лежав нерухомо. Ймовірно, він знову був без свідомості.

Що побачив він у темряві за моєю спиною?.. Хто напав на коня?..

Здається, я голосно повторював ці питання, бігаючи навколо багаття й роззираючись на всі боки. Мені здавалося, що хтось готується стрибнути на мене з темряви.

Відчуття це стало зовсім нестерпним, коли, остаточно знесилівши, я вкляк біля самого вогню. Це був уже не страх, а якийсь напад безумства. У вухах дзвеніло, голова паморочилася.

Відтак перед очима промайнуло обличчя Шоди, і я пригадав…

Почав судомно нишпорити по кишенях. Знайшов маленький вузлик. Спробував розв’язати його, не розв’язав і весь цілком кинув у вогнище. Вузлик спалахнув зеленкуватим полум’ям і миттю забарвив вогонь багаття в яскраво-зелений колір. Навколо розповсюдився різкий, гострий запах, що нагадував запах камфори[81].

Дивно, я відчув заспокоєння. Голові стало легше. Дрож затихав. Думки проясніли. Непомітно я увійшов у стан цілковитої апатії і якогось дивовижного спокою. Все стало байдужим. Хто б не з’явився зараз біля табору, я не змигнув би й оком.

Було дуже тихо. Ясним зеленим полум’ям горіло вогнище. Квіти вже не пахли так запаморочливо. Зірки здавалися зовсім близькими. Відтак вони померкли, я зомлів.

Сонце підбилося високо й немилосердно пекло, коли я розплющив очі. Роззирнувшись, зі здивуванням виявив, що лежу вдягнений поверх спального мішка. Вогнище вже не куріло, й Івана в таборі не було.

Поступово я почав пригадувати події минулої ночі. Сном чи явою були вони? Підвівся, похитуючись від слабкості, розшукав капелюха й насунув його на голову, щоб захиститися від сонця. Помітив відсутність коня, обірваний аркан. Відійшов убік і побачив казанок, що валявся у траві.

Повернувся до табору; спальний мішок Івана був залитий чаєм. Звісно, не сон! Оце то історія!..

Куди ж подівся Іван? Я почав шукати бінокль. Бінокля також не виявилося. Якийсь час я сидів нерухомо, міркуючи, що робити.

— Ого-го! — донеслося здалека.

Іван крокував до табору. Коли він підійшов близько, я помітив, що він дуже блідий і засмучений. У руках у нього був бінокль.

— Справа кепська, Володимире Лександричу, — коня проспали…

Я мовчав, допитливо вдивляючись у нього. Він продовжував, помітно хвилюючись:

— І спати-бо я не спав, а ось коли кінь пішов, не чув. Ходив шукати; сліди до перевалу йдуть. Додому, либонь, утік…

— Хіба ти не прокидався вночі? — здивовано запитав я.

— Прокидався, трісок у вогнище підкладав. Кінь тут був.

— І вночі все спокійно було?

— Спокійно. А що?

— Нічого… марив ти вночі, — сказав я, нишком спостерігаючи за ним.

Він знизав плечима.

— Снилося щось. А ось що, — не тямлю. Погань якась. Жарко було. Я під ранок зверху мішка ліг. Та й ви теж на мішку спали.

Я закусив губу. Іван, певно, не пам’ятав нічних видінь.

— Що ж, — сказав я, встаючи, — треба рухатися. Доведеться на собі вантаж тягнути. Донесемо?

— Два мішки та сідло, та каміння? Я сам донесу…

— Іване, а чому ти весь у чаї? — не витримав я. — Он скільки на обличчі чаїнок прилипло.

— Пив уночі, казанок перекинувся… А ви вночі, либонь, вогнище підправляли. Обличчя у вас ніби в кіптяві.

Я здригнувся, пригадавши, як він вистрілив у мене.

— Еге ж, руками обмастився. Піду вмиюся…

Прохолодна вода Кафандару цілком повернула мені сили. Пригадалася стара істина: «Усе добре, що на добре виходить». Треба мерщій іти звідси, а надалі подібні місця навідувати більшим загоном.

Через декілька хвилин, навантажені нашими нескладними пожитками, ми крокували до перевалу. Пологий підйом здолали легко й опівдні вже стояли на сідловині. Смуга прим’ятої цибулі вказувала чийсь слід. Ми ретельно оглянули його. Знайшли виразні відбитки підків. Кінь був тут уночі. Глибокі вм’ятини в пухкому ґрунті свідчили, що перелякана тварина мчала чвалом.

У тіні скелі на снігу, поряд з відбитками підків, ми знайшли ще слід, великий і глибокий.

— Барс, — сказав Іван, випростовуючись. — Ух, і здоровий чорт! Від самого табору гнав. На спуску, либонь, прикінчив.

— Він ще з першої ночі за ним полював, — відзначив я. — А ми з тобою гарні, нема що сказати…

Іван понуро похитав головою.

Я окинув прощальним поглядом безлюдну зелену долину і без щонайменшого жалю відвернувся до обривистих скель, по яких лежав зворотний шлях.

Ми почали швидко спускатися.

Минувши морену, на крутому повороті стежки я ніс у ніс зіткнувся з Кирилом. У руках у нього був льодоруб, на поясі