Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Дурний кінь поганий трава їв, — байдуже процідив він крізь зуби у відповідь на всі мої міркування.
— А чому третій кінь здоровий?
Шоди мовчав.
У кишлаку, який був метою нашої поїздки, я подався в сільраду засвідчити акти на загиблих коней. Я не сумнівався, що із засвідченням актів будуть труднощі; при надто загадкових обставинах зазнали ми наших втрат. Коли я розповів секретареві сільради, жвавому молодому таджикові, що досить добре говорив по-російськи, навіщо я прийшов, він раптом став дуже серйозним і детально переклав мою розповідь таджикам, що знаходилися в сільраді. Ті уважно вислухали його, з цікавістю і переляком поглядаючи на мене і співчутливо хитаючи головами. Акти були засвідчені без зволікань. Я спробував дізнатися, що думає секретар про загибель коней, але він раптом перестав розуміти мене і зайнявся своїми паперами. Довелося піти.
Роки зо два бель-даринська історія залишалася для мене щонайповнішою загадкою, поки розмова з одним зі старих памірських працівників геологом Клунниковим не пролила на неї деяке світло. Втім, після цієї розмови події на Бель-Дарі набули забарвлення майже фантастичного.
Клунников, виявляється, вже чув про подібні історії від старих таджиків. Старі стверджують, ніби поблизу льодовиків живуть маленькі волохаті істоти, схожі на людей. Ці істоти живуть у землі й лише ночами виходять на поверхню. Вони дуже злі і вбивають кожного, хто потривожить їх. Таджики ніколи не заходять у ті місця, де можуть опинитися ці таємничі істоти, і воліють не розповідати про них, побоюючись накликати на себе їх гнів. «Сніговими шайтанами» називають їх на Памірі й у Південному Тянь-Шані. «Снігові шайтани», напавши на людину, нібито можуть зачарувати її й звести з розуму, а відтак замучити й пожерти. Вони пожирають корів, баранів і навіть диких звірів, що забрідають у їх володіння.
Самому Клунникову не випадало стикатися з цими тваринами, але він припускає, що вони можуть мешкати десь у малодосліджених високогірних районах Середньої Азії. Зараз вони, вочевидь, стали великою рідкістю. Якщо ці тварини справді існували й існують, то вони, ймовірно, є нащадками якогось ще невідомого різновиду третинних[63] мавп, котрі могли переселитися з Індії. На південному схилі Гімалаїв мавпи зустрічаються досить високо. Вони могли акліматизуватися в суворих умовах високогір’я, як акліматизувалися наші предки в Європі в епоху великого зледеніння[64]. Суворі умови могли зробити мавп хижаками.
— Потрібно ретельно збирати матеріал, — виснував Клунников. — Це з біса цікава проблема. «Снігові шайтани» можуть виявитися ще одним щаблем у процесі формування людини. На Бель-Дарі ви, дружочку, втратили блискучу можливість…
І ось тепер тут, на Кафандарі, я знову стикаюся з цією загадкою середньоазіатських хребтів. Можливо, в руки дається неповторний випадок?… Ні, все це, звісно, нісенітниця, наївні вигадки…
— Про що думаєш, начальнику? — почув я голос Шоди.
Я не хотів зізнатися, що думав про Бель-Дару, і сказав, що вирішую, як би краще розфарбувати геологічну карту.
— Ось бачиш цю білу пляму на карті, Шоди? — продовжував я. — Це верхів’я Кафандару. Завтра ми поїдемо туди, подивимося, що там є, і зафарбуємо його.
— Все-таки поїдеш, начальнику, не боїшся маленький шайтан? — сказав Шоди.
— Ні, не боюся. Ні маленьких шайтанів не боюся, ні великих. У горах треба боятися не шайтанів, а поганих людей. Знаєш, як туркмени кажуть? «Знайомий диявол кращий від незнайомої людини». Я певен, Шоди, ти теж не боїшся «шайтанів».
Шоди не відповів, вочевидь не бажаючи кривити душею. Мене осяяла здогадка.
— То Іван і Петро знають про ці казки й тому бояться їхати до верхів’їв?
— Іван знає, — похмуро пробурмотів Шоди.
— Слухай, Шоди, по-твоєму на Бель-Дарі ці самі «шайтани» покусали коней?
— Так.
— А чому ти тоді нічого не сказав?
— Я боявся…
— Кого?
— Маленький шайтан.
— Гаразд. Ну, а коли виїхали з Бель-Дари, чому не сказав?
Шоди подумав і відповів серйозно:
— Немає такий закон — говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Зовсім зле буде. Не можна говорити.
— Але зараз-бо ти мені розповів про це!
Шоди хитро подивився на мене.
— Я тебе давно знаю, начальнику. Ти тепер у горах своя людина. Ти інша людина не скажеш. Все гаразд буде. Ти мені віриш. На Кафандар не підеш. Сам боїшся. Інша людина ніхто не піде. Іван не піде, Петро не піде. Все гаразд буде!
— Зрозумій, Шоди, я мушу піти на Кафандар. Я думаю, що й ти підеш зі мною. Ти найрозумніший і найдосвідченіший робітник. Не будемо ж ми з тобою зривати роботу через дурні казки.
— Е, начальнику, — з досадою сказав Шоди, — моя шість баранчук[65] є. Що буде, коли я пропав?…
— Не пропадеш! З’їздимо на Кафандар, повернемося, та ще сміятися будемо над Петром і Іваном, що вони злякалися.
— Слухай, начальнику, я — хороший робітник?
— Хороший; досі був дуже хороший, — відповів я, дещо здивований таким поворотом розмови.
— Я щось погано робив?
— Нічого погано не робив.
— Я завжди добре робив, — рішуче сказав Шоди. — Дуже добре робив. Кафандар я не піду.
— Недобре кажеш, Шоди. На Кафандар треба їхати обов’язково: камені хороші шукати, карту складати, дивитися, що там є…
— Там нічого немає, начальнику. Кафандар дуже кепсько. Ти багато працював, дуже багато. Дивися, — Шоди вказав на замальовану частину карти. — Кафандар зовсім мало,
