Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Я відчув, що звичайна стриманість починає зраджувати мені.
— Слухай, Шоди, — сказав я якомога спокійніше, — я поїду на Кафандар, поїду навіть сам, якщо ви всі так боїтеся.
— Я нічого не боюся, — сухо сказав Шоди. — Лише «сніговий шайтан» боюся. Не треба їхати, начальнику, будь ласка, не треба. Кінь пропаде, як Бель-Дара. І ти зовсім пропадеш.
Я махнув рукою.
— Чабан дуже ображайся буде. Цапок, баран продавати не буде…
Я мовчав.
— Слухай, начальнику, скільки твоя баранчук є?
— Дванадцять, — відповів я зі злістю.
Шоди, певно, здивувався, що у мене стільки дітей, та проте серйозно сказав:
— Твій баранчук, твій дружина дуже погано буде. Ти пропадеш на Кафандар…
Вичерпавши на цьому всі докази, Шоди почав «накривати на стіл» — розставляти на великому брезенті миски, розкладати ложки і хліб.
Товариші повернулися з маршруту втомлені, але задоволені. Скарнова[66] зона, зустрінута вчора на схилі Хозер-Мечського хребта, виявляється, тягнулася на північ і сягала на перевал, що вів до верхів’їв Кафандару. Тепер поїздка у верхів’я долини ставала особливо важливою.
У зразках руд, принесених зі скарнової зони, маслянисто поблискував мінерал, що нагадував шеєліт[67]. Можливо, ми стояли на порозі відкриття вольфрамового родовища?
Шоди довелося кілька разів повторювати запрошення «до столу». За обідом з’ясувалося, що тепер, коли з’явилася надія знайти вольфрам у верхів’ях Кафандару, всі, навіть Петро, хочуть іти туди. Проте я вирішив не змінювати початкового плану й поїхати спочатку порожнем, а пізніше, якщо буде потрібно, перенести нагору весь табір.
Ядро партії мало залишитися тут, детально вивчити рудну зону на південному схилі хребта, розчистити ймовірні рудні жили. Розчищення міг провести лише Петро; значить, він має залишитися. Їхати зі мною належало Іванові або Шоди. Шоди явно ухилявся від неприємної розмови і поспішно вирушив до струмка мити посуд. Іван, якому я знову запропонував їхати зі мною, якийсь час зосереджено мовчав, закусивши губу і спрямувавши очі на далекий перевал. Відтак рішуче сказав:
— Ех, будь що буде, їдьмо, начальнику. Але вже, цур, умова: знайдемо вольфрам — давай премію.
— Неодмінно, Іване.
Я полегшено зітхнув.
Останній вечір перед від’їздом минув чудово. Розмовляли про знайдені руди. Кирило Ільїн — старший колектор партії, якому належала честь сьогоднішньої знахідки скарнів, запевняв, що ми стоїмо на порозі відкриття грандіозного родовища.
— Родовища Малакки — щенята перед Кафандаром! — твердив він, розмахуючи руками. — Уявіть собі ці місця через декілька років. Рейки електричної дороги збігають угору долиною. Онде, біля входу в каньйон, вони зникають у тунелі. На Хозер-Мечський перевал здіймається лінія фунікулера[68]. Тут, на місці нашого табору, велика залізнична станція. Мармуровий перон, електрика… ресторан із шампанським. Навколишні гори залиті яскравим електричним світлом, зірок не видно…
— Яка гидота! — відзначила Таня, наш колектор, пристрасна прихильниця всього романтичного в роботі геологів.
— Не перебивай! Маститий середньоазіатський геолог Кирило Сергійович Ільїн приїжджає на відкрите ним у молодості родовище. Він виходить з вагону. До нього підбігають вусаті носильники, підхоплюють валізи…
— Невже ти, коли станеш професором, теж возитимеш за собою силу-силенну непотрібних речей? — з’єхидничала Таня.
— Прошу не перебивати! На чому ми зупинилися? Ах так, на валізах… За вокзалом чекає таксі. Через декілька хвилин ми під’їжджаємо до управління копальні — семиповерхової будівлі зі скла і сталі, збудованої ген на тій терасі, де пасуться барани.
— Ну і що хорошого? — знову втрутилася Таня. — За всім цим не варто було їхати до Середньої Азії.
— Гнила романтика! — відпарирував Кирило. — Її шанувальники вимруть, мов іхтіозаври[69]. Ти навіщо пішла в Гірничий інститут? Щоб милуватися заходом сонця в горах? Заради вечорів біля багаття? Чи, може, для того, щоб сфотографувати барса, коли він почне грозити тобі лапою? Ні, скажи, хіба тобі не хотілося б працювати на копальні, яку з часом побудують на нашому родовищі? Жити в новому місті, що виросло на твоїх очах? Роз’їжджати в машині по асфальтовому шосе там, де вчора ти дряпалася, тримаючись за хвіст віслюка?…
— Я волію мандрувати, тримаючись за хвіст віслюка! — відрізала Таня й завела патефон.
Суперечка затихла. Шоди, що похмуро сидів у тіні намету, підібрався ближче. Музику слухали довго, поки Таня не заявила, що концерт закінчений і пора спати.
Розташовуючись у наметі, я з задоволенням відзначив, що цілком спокійний — поїздка на Кафандар не викликала тривоги навіть зараз, пізно вночі. Вже засинаючи, я знову пригадав нічліг у печері на Бель-Дарі, але цю картину відразу ж заступив величезний штуф[70] скарну, в якому жовтіли фантастичної величини кристали шеєліту. Штуф насунувся на мене, і я заснув.
Сонце ще не піднялося над хребтом, коли всі ми вже сиділи за сніданком. Було вирішено, що Кирило й Таня займуться детальним вивченням скарнової зони, Петро зробить необхідні розчищення, а ми з Іваном на три дні поїдемо у верхів’я. Якщо знадобиться, Іван повернеться для перекидання нагору всього табору.
Від учорашнього впевненого вигляду Івана не залишилося й сліду. Татарин був похмурий і злобно облаяв Шоди, який допомагав йому нав’ючувати коня. Проти звичаю, Шоди нічого не відповів.
О сьомій годині ранку наш маленький караван виступив. Ми з Кирилом ішли попереду, слідом Іван вів на поводі нав’юченого коня, Таня
