Володар Світла - Роджер Желязни

Панове, казали вони.

Тут він зрозумів, що йде не сам.

Жодна з танцівливих мерехтливих постатей не рухалася в темряві ні поруч із ним, ні нижче.

Ті, кого ув’язнили, і досі були ув’язнені. Ті, кого він звільнив, щезли.

Він дерся на високу стіну Пекельного Колодязя без жодного смолоскипа, який освітлював би йому шлях. Попри це, він бачив.

Бачив кожнісіньку рису скелястої стежки, ніби при місячному світлі.

Він знав, що його очі на таке не спроможні.

І до нього зверталися в множині.

І його тіло рухалося, але не під владою його волі.

Він спробував зупинитися, стати на місці.

Та він і далі піднімався стежкою, і саме тоді його губи ворухнулися, формуючи слова:

— Бачу, ти вже прокинувся. Доброго ранку.

У його розумі саме собою сформувалося запитання, на яке він негайно дістав відповідь крізь власний рот:

— Так. То що, Ув’язнювачу, як воно, самому бути в’язнем, ще й у власному тілі?

Сіддгартха сформував ще одну думку:

— Не знав, що такі, як ти, здатні опанувати мене проти моєї ж волі, хай навіть уві сні.

— Правду кажучи, — відказав другий, — я й сам не знав. Але ж я мав до розпорядження об’єднану потугу багатьох моїх одноплеменців. Було варто спробувати.

— А інші? Де вони?

— Зникли. Блукатимуть світом, доки я їх не скличу.

— А ті, що лишаються в’язнями? Якби ти почекав, я б і їх позвільняв.

— Яке мені діло до них? Я тепер вільний і знову в тілі! Що ще важить?

— То, припускаю, твоя обіцянка допомоги нічого не означає?

— Помиляєшся, — відповів демон. — Ми повернемося до цього питання десь, скажімо, за менший місяць абощо. Задум мені таки подобається. Гадаю, повоювати з богами було б пречудово. Та спершу бажаю понасолоджуватися плотськими втіхами. Тобі ж не шкода, що я трохи розважуся після століть нудьги й тюрми, куди ти сам мене й запроторив?

— Однак мені, признатися, шкода, що ти ось так користуєшся моєю особою.

— Хай там як, на певний час мусиш із цим змиритися. Та й ти у своєму становищі зможеш розділити мої насолоди, то чом би не скористатись нагодою?

— Ти стверджуєш, що таки збираєшся воювати проти богів?

— Достоту так. Шкода, що я й сам свого часу до цього не додумався. Тоді, може, нас би й не ув’язнили. Може, у цьому світі не було б більше ні людей, ні богів. Та в нас завжди погано виходило узгоджувати дії. Незалежність духу — природний супутник нашої особистої незалежності. Під час загального конфлікту з людством кожен із нас бився у власних битвах. Я головний, це правда, бо я і старший, і сильніший, і мудріший за інших. Вони йдуть до мене по пораду, вони служать мені, коли я наказую. Але я ніколи не наказував їм стати до бою гуртом. Однак зроблю це — пізніше. Це буде щось новеньке, дуже помічне від одноманітності.

— Я б не радив тобі чекати, Тарако, бо ніякого «пізніше» не буде.

— Чого б це?

— Я прийшов до Пекельного Колодязя, переслідуваний гудючим роєм божого гніву. Тепер у світ випущено шістдесят шість демонів. Дуже скоро вашу присутність відчують. Боги знатимуть, хто це скоїв, і вживуть заходів проти нас. Елемент несподіванки буде втрачено.

— Ми билися з богами в давнину...

— А це, Тарако, не давнина. Нині боги сильніші, значно сильніші. Ви довго були ув’язнені, а їхня могуть зростала віками. Навіть якщо ти поведеш перше в історії військо ракашів, а тил вам прикриватиме могутнє військо людей, яке зберу я, остаточний результат буде непевний. Зволікати тепер означає звести все на пси.

— Не говори до мене так, Сіддгартхо, бо ти мене непокоїш.

— Цього я й хочу. Хай який ти сильний, та як зустрінеш Червоношатого, він вип’є твоє життя очима. А він таки прийде сюди, у Ратнаґари, бо переслідує мене. Звільнення демонів — наче дороговказ, який його привабить. Він може привести й інших. Може виявитися, що вони будуть більше ніж рівня всім вам.

Демон не відповів. Вони досягли верху колодязя, і Тарака пройшов дві сотні кроків до великих дверей, які тепер стояли відчинені. Він виступив на карниз і глянув у прірву.

— То ти сумніваєшся в силі ракашів, га, Ув’язнювачу? — спитав він. — Уздри ж!

І ступив крок уперед, у прірву.

Вони не впали.

Натомість спланерували, наче ті листки, що їх він скинув колись — як давно? — раніше.

Полинули вниз.

Приземлилися на стежину, десь на півдорозі до підніжжя гори під назвою Чанна.

— Я не лише гноблю твою нервову систему, — мовив Тарака, — але й просочив усе твоє тіло, огорнув його енергіями моєї сутності. Тож давай-но мені сюди свого Червоношатого, що п’є життя очима. Я не проти з ним зустрітися.

— Хоч ти й умієш ходити повітрям, — зауважив Сіддгартха, — але, говорячи так, ти говориш поспішно.

— Тут неподалік, у Паламаїдсу, князює Відеґха, — повідомив Тарака. — Знаю, бо завітав туди, повертаючись із Небес. Як розумію, він — завзятий гравець. Тож верстаймо путь туди.

— Ану ж пограти з вами прийде й бог смерті?

— То й нехай! — гаркнув той. — Щось ти, Ув’язнювачу, мене вже не тішиш. Добраніч. Поспи-но ще!

І він опинився на острівці пітьми в безмірі тиші, які то розросталися, то стягувалися.

Дальші дні були яскравими фрагментами.

Він уловлював уривки розмов і пісень, барвисті видива кружґанків, покоїв, садів. Якось навіть побачив катівню, де на дибах висіли люди, і почув свій регіт.

Між цими фрагментами він дивився сни й напівсни. Їх освітлював вогонь, ними струменіли кров і сльози. У темному безмежному соборі він кидав кості, які були сонцями й планетами. Над його головою спалахували метеори, а комети креслили вогненні дуги на склепінні з чорного скла. Він відчув радість, пронизану страхом, і зрозумів, що це переважно чуже відчуття, але почасти і його власне. Його часткою був страх.

Коли Тарака випивав забагато вина або лежав засапаний на тахті в гаремі, його влада над краденим тілом дещо слабшала. Але Сіддгартха досі не оклигав від розумового побиття, а тіло його було п’яне чи втомлене; він знав, що змагатися з владарем-демоном за панування ще не час.

Подеколи він бачив — не очима свого колишнього тіла, а так, як бачать демони — навсібіч; розглядав тих,