Володар Світла - Роджер Желязни
— Маю побачити сам, — сказав Тарака. — Мушу.
— Не піддавайся новознайденій провині — загравати із самознищенням ні до чого.
— Провині? — повторив Тарака. — Тому жалюгідному щурику-мозкогризу, з яким ти мене познайомив? Ні, Ув’язнювачу, річ не в провині. Річ у тім, що у світі, де мені колись, окрім тебе, рівних не було, постали нові сили. У давні дні боги не були такі могутні, а якщо вони й справді спотужніли, то цю потугу належить випробувати — мені! Моя природа — сила, і вона спонукає мене битися з будь-якою новопосталою силою, брати над нею верх або бути нею ув’язненим. Мушу випробувати могутність владаря Аґні, подолати його.
— Але в цьому тілі нас двоє!
— Правду кажеш... Якщо це тіло буде зруйноване, я заберу тебе із собою, обіцяю. Я вже посилив твої вогні, як то робили в нас. Якщо це тіло помре, ти житимеш далі як ракаш. Наш народ теж колись носив був плоть, і я ще пам’ятаю мистецтво посилювати вогні так, щоб вони могли палати незалежно від тіла. Це вже зроблено для тебе, тож не бійся.
— Красно дякую.
— А тепер дай-но мені зійтися з полум’ям і пригасити його!
Вони пішли з князівських покоїв і спустилися сходами. Далеко внизу, ув’язнений у власній темниці, заскиглив уві сні князь Відеґха.
Вони вийшли з дверей, схованих за завісами позаду трону. Відсунувши завіси, побачили, що велика зала порожня, коли не лічити сплячих у темному гаї і того, хто стояв посеред приміщення, склавши руки — білу на голу, між пальцями тієї, що в рукавичці, — сріблястий жезл.
— Бачиш, як він стоїть? — спитав Сіддгартха. — Певний у своїй силі — і цілком підставно. Він — Аґні з локапалів[92]. Може бачити аж до найдальшого нічим не заступленого обрію, ніби він у нього на долоні. І дотягнутися туди може. Кажуть, однієї ночі він поборознив тим жезлом не що інше, як місяці. Якщо він тільки притулить його основу до контакту в рукавичці, звідти вистрибне Світовий вогонь у своїй сліпучій яскравості, знищуючи матерію та розпорошуючи енергію на своєму шляху. Ще не запізно відступити...
— Аґні! — почув він крик зі своїх вуст. — Ти просив аудієнції в того, хто тут править?
Чорні скельця повернулися до нього. Губи Аґні скрутилися назад, майже зникнувши в усмішці, яка поступилася місцем словам.
— Так і знав, що знайду тебе тут, — мовив він гугнявим пронизливим голосом. — Що, переситився тим святенництвом і пустився берега? То як маю тебе звати — Сіддгартхою, Татхаґатою, Магасематманом чи просто Семом?
— Дурню! — була йому відповідь. — Той, кого ти знав як Ув’язнювача Демонів, а ще під якимсь із названих імен чи й під ними всіма, тепер сам ув’язнений. Ти маєш честь звертатися до Тараки Ракаша, Владаря Пекла!
Щось клацнуло, скельця почервоніли.
— Так, бачу, що кажеш правду, — підтвердив той. — Переді мною випадок одержимості демоном. Цікаво. А ще й, напевне, тісно, — він стенув плечима. — Та мені що двох знищити, що одного...
— Гадаєш? — поцікавився Тарака, здіймаючи обидві руки перед собою.
Від цього загуркотіло, і чорний ліс миттю простягся підлогою, поглинувши візитера й пообплітавши його темним гіллям. Гуркотіти не перестало — підлога ворухнулася в них під ногами на кілька дюймів. Зверху зарипіло й почулося, як ламається каміння. Посипалися порох і жорства.
Аж тут блимнуло сліпуче світло й дерева зникли, зоставивши по собі тільки короткі пні й почорнілі сліди на підлозі.
Зі стогоном і могутнім гупом обвалилася стеля.
Відступаючи крізь двері за троном, вони встигли побачити, як постать, що досі стовбичила посеред зали, піднімає жезл просто над головою і креслить ним мале коло.
Угору вистрілив сяйний конус, мов розчиняючи все, чого торкався. Посипала злива великих каменюк, а вуста Аґні й досі були всміхнені — жодна не впала й близько від нього.
Гуркотіння тривало, підлога тріснула, стіни заходили ходором.
Вони затріснули двері, і Сем відчув навальне запаморочення, коли вікно, яке щойно було в дальньому кінці коридору, промайнуло повз них.
Вони полетіли якнайвище, якнайдалі звідти, а тіло його сповнило відчуття колючих бульбашок, наче був він істотою з рідини, крізь яку проходив електрострум.
Поглянувши назад зором демона, що бачить навсібіч, він уздрів Паламаїдсу — таке вже далеке, що хоч бери в рамку й вішай на стіну, мов ту картину. На високому пагорбі посеред міста завалювався Відеґшин палац, із руїн якого в небеса виривалися блискучі жмути, ніби обернуті блискавки.
— Ось тобі й відповідь, Тарако, — зауважив він. — То що, повернімось, ще його силу повипробовуємо?
— Я мусив дізнатися, — сказав демон.
— А тепер дай-но я тебе ще позастерігаю. Я не жартував, коли казав, що він може бачити аж до найдальшого обрію. Якщо він швидко вивільниться й зверне погляд у цей бік, то виявить нас. Не думаю, що ти літаєш швидше за світло, тож пропоную знизитися — рельєф прикриє.
— Я зробив нас невидимими, Семе.
— Очі Аґні бачать нижче червоної межі людського зору, вище фіолетової.
Тоді вони швидко знизилися. Та перш ніж Паламаїдсу щезло з очей, Сем устиг помітити, що про недавню наявність палацу Відеґхи свідчила тільки хмара пилу на сірому пагорбі.
Вони вихором неслися на північ, аж доки зрештою не опинилися понад Ратнаґарами. Долетівши до гори під назвою Чанна, вони спланерували мимо її верхівки й опустилися на карниз перед відкритим входом до Пекельного Колодязя.
Ступили всередину й зачинили двері.
— За нами гнатимуться, — попередив Сем, — і навіть Колодязь не встоїть.
— Але ж і впевнені вони в собі, — сказав Тарака, — що послали тільки одного!
— А що, гадаєш, ця впевненість безпідставна?
— Ні, — визнав Тарана. — Але де ж той Червоношатий, про якого ти був казав, що ніби п’є життя очима? Хіба, по-твоєму, вони не мали б послати владаря Яму замість Аґні?
— Мали б, — підтвердив Сем, поки вони йшли вглиб до спуску. — Я був переконаний, що він прийде по мене, і мені досі здається, що так і буде. Коли ми бачилися востаннє, я завдав йому трохи прикрості. Гадаю, він мав би полювати на мене по всіх усюдах. Хтозна, може, він уже зараз чигає в засідці не десь, а на дні Колодязя.
Вони дійшли до краю і рушили стежкою.