Володар Світла - Роджер Желязни

— Він прийде, — запевнив Сем, — а коли Червоний прийде в Колодязь, на дорозі в нього ліпше не ставати.

— Але багато хто спробує, — сказав Тарака. — Ось перший із них.

З’явилося перше полум’я у своїй ніші обіч стежки.

Проходячи повз нього, Сем його звільнив. Воно знялося в повітря, мов яскравий птах, і шугонуло по спіралі вглиб.

Крок за кроком вони спускалися, і з кожної ніші вихлюпувався й випливав вогонь. З наказу Тарани дехто піднімався й зникав за краєм колодязя, вилітаючи крізь могутні двері, на зовнішній поверхні яких були слова богів.

Коли вони сягнули дна, Тарака мовив:

— Звільнімо й тих, хто замкнений у печерах.

Тож вони рушили проходами й глибокими печерами, звільняючи замкнутих там демонів.

Отак за певний час, але за скільки саме — він так і не зрозумів, вільні були вже всі.

Ракаші скупчилися в печері, вишикувані великими полум’яними фалангами, а їхні вигуки злилися в одну тривалу дзвінку ноту, що котилася й котилася, гупаючи в нього в голові, аж доки він із переляком не усвідомив: вони співають.

— Так, — підтвердив Тарака, — і то вперше за цілу вічність.

Сем прислухався до вібрацій у своєму черепі й уловив за сичанням і палахкотінням якийсь зміст, а супутні відчуття перетворилися на слова й наголоси, звичніші для його розуму:

Ми прокляті з глибин землі — рать!

Вигнанці волею людців.

Ми в Пекло скинуті вогні,

Клянемо плем’я ворогів!

Цей світ був наш ще до богів,

Коли тут не було й людей.

Як щезнуть знов і ті, і ті,

Собі повернемо світ цей.

Не вічні гори, місяці,

Ні Божий Міст, ані моря.

А те, що дихає й живе,

Усе помре одного дня!

Але ми, бранці із глибин,

Людей, богів переждемо.

Рать проклятих не перемре.

Ми дочекаємся свого!

Сем здригнувся: вони співали й співали, перелічуючи свої втрачені розкоші, певні у своїй здатності перетерпіти будь-які обставини й зустріти будь-яку силу своїм космічним дзюдо — поштовх, посмик, довге чекання, споглядання того, як те, що їм не подобається, обертає власну потугу проти себе ж і зникає. Цієї миті він майже повірив, що вони співають правду, що одного дня залишаться самі ракаші, пурхаючи над дзюбатим ландшафтом мертвого світу.

Тоді він звернув свої думки на інші речі й силоміць прогнав від себе цей настрій. Але дальшими днями, а інколи навіть за роки по тому це знову на нього находило: зусилля здавалися марними, радощі — сміховинними. Він замислювався, відчував провину, піддавався смутку й через це впокорювався.

Згодом один із ракашів, що вилетів раніше за інших, повернувся й спустився в колодязь. Він зависнув у повітрі й доповів, що бачив. Говорячи, сформував зі своїх вогнів Т-подібний хрест.

— Ось таку форму має та колісниця, — сказав він, — що блиснула небом, а тоді впала, спинившись у долині за Південною Вершиною.

— Ув’язнювачу, знаєш це судно? — спитав Тарака.

— Чував його описи, — відповів Сем. — Це громова колісниця владаря Шиви.

— Опиши того, хто в ній був, — попросив Тарака демона.

— Там було четверо, владарю.

— Четверо?

— Так. Той, що його ти описав як Аґні, Володаря Полум’я. З ним — той, на кому вилощений шолом із бичачими рогами, а також прикрашений подобами багатьох змій панцир нібито зі старої бронзи, але насправді не бронзовий, який наче зовсім не обтяжує рухів. В одній його руці розжеврений тризубець, і жодним щитом свого тіла він не затуляє.

— Це Шива, — пояснив Сем.

— Супроводжував цих двох хтось увесь у червоному, з темним поглядом. Він не говорить, але час від часу поглядає на жінку, яка йде ліворуч від нього. Вона світла волоссям і церою, а її обладунок такий самий червоний, як і його вбрання. Очі її ніби море, і вона часто всміхається своїми вустами барви людської крові. На шиї в неї намисто з черепів. Озброєна луком, а на поясі має короткий меч. У руках тримає дивне знаряддя — ніби чорний скіпетр зі срібним черепом на кінці, який водночас є колесом.

— Ці двоє — Яма й Калі, — сказав Сем. — А тепер послухай-но мене, Тарако, наймогутніший із ракашів. Я розповім, що на нас насуває. Могуть Аґні ти пізнав сповна, а про Червоношатого я вже говорив. Що ж до тієї, яка йде ліворуч від Смерті, то її погляд також п’є життя. Її скіпетр-колесо верещить незгірше від труб, які провіщають кінець юги, а своїм лементом пригнічує та пантеличить усіх, на кого спрямований. Боятися її слід не менше від її супутника, безжального й непереможного. Та отой із тризубцем — Володар Руйнації власною особою. Яма — Цар Мертвих, а Аґні — Володар Полум’я, це правда. Але потуга Шиви — потуга хаосу. Його сила відокремлює атом від атома, ламаючи форму будь-чого, на що він її зверне. Проти цих чотирьох не вистоїть і звільнена рать Колодязя. Отож забираймося звідси негайно, бо вони, без сумніву, наближаються.

— Чия тобі не обіцяв, Ув’язнювачу, — мовив Тарака, — що допоможу битися з богами?

— Так, але я мав на увазі напад зненацька. А тепер вони прибрали Образів, здійняли Атрибути. Якби вони тільки схотіли, громова колісниця могла б і не приземлятися, а замість Чанни посеред Ратнаґарів уже зяяв би глибокий кратер. Мусимо рятуватися втечею, щоб стати з ними на бій іншого дня.

— Пам’ятаєш про Буддине прокляття? — запитав Тарака. — Пам’ятаєш, як навчив мене провини, Сіддгартхо? Я пам’ятаю і вважаю, що завинив тобі цю перемогу. Завинив тобі дещо за твій клопіт і сплачу борг, віддавши цих богів у твої руки.

— Ні! Якщо дійсно хочеш мені прислужитися, зроби це іншим разом! А тепер прислужишся тим, що забереш мене звідси, далеко й швидко!

— Боїшся цієї сутички, владарю Сіддгартхо?

— Так, так, боюся! Бо це нерозсудливо! Як же ваша пісня, оте «Ми дочекаємся свого»? Де ж те хвалене терпіння ракашів? Кажете, що моря, гори й місяці не вічні, що ви діждетесь їхнього загину, але не можете дочекатися, доки я призначу час і місце битви! Я знаю їх, цих богів, значно ліпше, ніж ви, бо ж був одним із них. Не