Володар Світла - Роджер Желязни
Коли боги й демони, як одні, так і другі — нащадки Праджапаті[89], стали на битву одні з другими, боги схопилися за життєвий принцип Удгітхи[90], гадаючи, ніби він допоможе їм подолати демонів.
Вони медитували над Удгітхою, яка діє через ніс, але демони прохромили його лихом. Через це нюх відчуває як приємне, так і відразливе. Отже, нюху торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою як над словом, але демони прохромили його лихом. Через це говорять як правду, так і кривду. Отже, слів торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою, яка діє через око, але демони прохромили його лихом. Через це зір бачить як гоже, так і бридке. Отже, ока торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою як над слухом, але демони прохромили його лихом. Через це чуються й добрі речі, і злі. Отже, вуха торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою як над розумом, але демони прохромили його лихом. Через це бувають думки як пристойні, правдиві й добрі, так і непристойні, фальшиві й лихі. Отже, розуму торкнулося лихо.
«Чхандоґяупанішада» (І, її, І—6)
Пекельний Колодязь лежить на верхівці світу й сягає його коріння.
Він, імовірно, старий, як і сам світ, а коли ні, то мав би бути, бо на вигляд саме такий.
Починається він із порталу. У ньому — величезні вилощені металеві двері, зведені Першими, тяжкі, як гріх, заввишки з трьох людей, а завширшки в половину від цієї висоти. Товщина їхня сягає повного ліктя, а на них — мідне кільце з голову завбільшки, складний натискний замок і напис приблизно такого змісту: «Забирайся. Тут тобі не місце. Якщо таки спробуєш увійти, зазнаєш невдачі, ще й заслужиш прокляття. Якщо ж тобі якось та вдасться, то не скаржся потім, що тебе не застерігали, і не турбуй нас своїми передсмертними молитвами». І підпис: «Боги».
Розташовані ці двері біля піка височенної гори під назвою Чанна в краю височенних гір під назвою Ратнаґари. Земля там увесь час під снігом, а на спинах бурульок, якими пообростали обледенілі верхівки скель, наче хутро, переливаються веселки. Повітря там гостре, мов меч. Небо — яскраве, мов котяче око.
Дуже мало ніг ступало на стежку, що веде до Пекельного Колодязя. Із тих, хто сюди дійшов, більшість приходила тільки глянути, чи справді існують ті великі двері. Коли ж ці мандрівники верталися додому й стверджували, що бачили вхід, то їх зазвичай брали на глузи.
Промовисті подряпини на пластині замка свідчили, що хтось і справді намагався ввійти. Та устатковання, яке впоралося б із великими дверми, неможливо було туди доправити чи як слід розташувати. Стежина, що веде до Пекельного Колодязя, на останньому тристафутовому відтинку свого підйому має менше десяти дюймів завширшки; на тому, що залишилося від колись широкого придверного карниза, помістяться хіба шестеро, і то в тисняві.
Кажуть, буцімто Панналал Мудрий, вигостривши свій розум медитацією й усілякими формами аскетизму, розгадав, як працює замок, і ввійшов до Колодязя, провівши під горою день і ніч. Відтоді знали його як Панналала Безумного.
Гору під назвою Чанна, яка містить ті великі двері, п’ять днів шляху відділяє від одного сільця. Воно лежить у межах далекого північного князівства, що зветься Малва. Саме це гірське сільце, найближче до Чанни, не зветься ніяк, бо його люті й незалежні жителі зовсім не прагнуть, щоб їхній осідок з’явився на мапах князівських податківців. Щодо самого князя, то досить буде сказати, що він середнього зросту й середнього віку, хитрий, гладкуватий, ні чеснотливий, ані надміру горезвісний, а ще й казково багатий. Багатий він тому, що справляє високі податки зі своїх підданих. Коли його піддані починають ремствувати й краєм шириться буркіт щодо повстання, він оголошує війну якомусь сусідньому раджі й подвоює податки. Якщо воюється невдало, він страчує кількох генералів і вповноважує свого міністра миру замиритися з ворогом. Якщо з якогось дива воюється особливо вдало, він стягує контрибуцію за ту чи іншу образу, що стала приводом до всієї веремії. Проте найчастіше війна закінчується примиренням, а піддані, яким остогидла колотнеча, готові вже й із високим податком примиритися. Звуть його Відеґха, і він дуже багатодітний. Любить Краків — птахів, що їх можна навчити сороміцьких пісеньок, змій, яким час від часу згодовує нездібних до співів Краків, а ще — грати в кості. Діти йому не вельми до вподоби.
Пекельний Колодязь починається з великого порталу високо в горах, у найпівнічнішому закутку Відеґшиного князівства, поза яким інших людських держав уже немає. Він починається там і коркотягом спускається в серце гори під назвою Чанна, угризаючись, мов у той корок, у незнані людям розлогі печерні ходи, які сягають далеко під Ратнагари, а найглибші торкаються аж коренів світу.
До цих дверей прийшов подорожній.
Убраний був просто, подорожував сам-один і, здавалося, точно знав, куди прямує та що робить.
Він видерся стежиною на Чанну, пробравшись по її кощавому лику.
Щоб дістатися мети, себто дверей, він витратив ледь не цілий ранок.
Ставши перед ними, він хвильку перепочив, попив води з пляшки, витер губи тильним боком долоні й усміхнувся.
Потому всівся, зіпершись на двері спиною, і пообідав. Доївши, кинув у прірву листки, що правили були за обгортку для обіду, і дивився, як вони падають, ношені туди-сюди плином повітря, аж доки ті не щезнули з очей. Відтак розпалив люльку й закурив.
Перепочивши, звівся на ноги й знову повернувся до дверей.
Рука лягла на натискну пластину та повільно виконала серію жестів. Щойно він прибрав руку, із дверей пролунала мелодія.
Тоді він схопився за кільце й потягнув, напруживши м’язи спини. Двері піддалися — спочатку поволі, потім швидше. Він одступив убік, і двері відхилилися назовні, вийшовши за край майданчика.
На внутрішній поверхні було ще одне кільце, геть таке саме, як і перше. Подорожній схопив його, коли воно опинилося поруч, і вперся підборами в діл, щоб двері не відхилилися на недосяжну відстань.
Із проходу за спиною війнуло тепле повітря.
Він потягнув двері на себе, знову
