Володар Світла - Роджер Желязни

Зі стіни вирвався гейзер полум’я.

Воно скрутилось у вогняну кулю й заметалося колодязем, наче комета; палало, ніби мале сонце, освітлюючи темряву; ширяючи туди-сюди, міняло барви так, що скелі сяяли водночас і моторошно, і приємно.

Відтак воно зависло над головою того, що звався Сіддгартхою, і загупало до нього словами:

— Тобі й не осягнути, який я втішений знову відчути свою силу на волі! Маю на гадці ще раз випробувати твою потугу.

Чоловік унизу стенув плечима.

Полум’яна куля зсілася. Зменшуючись, вона посвітлішала й повільно опустилася на діл.

Полежала там, тріпотлива, немов пелюстка якогось титанічного цвіту; відтак поволі пролинула підлогою колодязя й повернулася в нішу.

— Задоволений? — спитав Сіддгартха.

— Так, — трохи згодом пролунала відповідь. — Твоя сила не потьмянішала, Ув’язнювачу. Звільни мене ще раз.

— Щось бридне вже мені ця забава, Тарако. Лишу-но я тебе ліпше тут і пошукаю помічників деінде.

— Ні! Я ж дав обіцянку! Чого ще ти хочеш?

— Щоб між нами не було розбрату. Ти або послужиш мені в цьому ділі, або ні. Ось і все. Вибирай і роби, що вибрав, що пообіцяв.

— Добре, добре. Звільни мене, і я відвідаю Небеса на їхній крижаній горі, а потім доповім тобі про їхні слабкі місця.

— То виходь!

Цього разу полум’я виходило повільніше. Воно похиталося перед гостем, набуло приблизно людських обрисів і спитало:

— У чім твоя сила, Сіддгартхо? Як робиш ти те, що робиш?

— Назвімо її електровладдям, — відповів той, — владою розуму над енергією. А що, термін як термін. Зви, втім, як хочеш, та на шляху в неї більше не ставай. Я можу тебе нею вбити, хоч ти й невразливий до будь-якої зброї з матерії. А тепер рушай!

Тарака щезнув, ніби пожбурена в річку головешка, а Сіддгартха залишився стояти у світлі смолоскипа посеред каміння й темряви.

* * *

Поки він відпочивав, його розум сповнила балаканина голосів, які обіцяли, спокушали, благали. Перед його очима линули видіння багатства й пишноти. Біля нього дефілювали дивовижні гареми, коло його ніг накривали до бенкетів. Навколо витали, голублячи душу, аромати мускусу й чампаки[91], а також синювата імла спалюваних пахощів. Він ішов поміж квітів, а ясноокі всміхнені дівчата несли за ним винні келихи; йому чулися срібноголосі пісні, а створіння не з роду людського витанцьовували на поверхні озера неподалік. «Звільни нас, звільни нас!» — наспівували вони. Але він лиш осміхався, спостерігав і не робив нічого. Поступово молитви, благання та обіцянки перетворилися на хор прокльонів і погроз. У його бік посунули скелети в обладунках із нахромленими на розжарені мечі немовлятами. Навколо нього повідкривалися провалля, з яких вистрибувало полум’я зі смородом сірки. З гілки просто перед його обличчям звиснула змія, плюючись отрутою. На нього посипав дощ із павуків і жаб.

— Звільни, бо терпітимеш муки безмежні! — волали голоси.

— Якщо не вгамуєтеся, — застеріг він, — Сіддгартха розсердиться, і ви втратите єдиний шанс на волю, який і справді маєте.

Тоді все навколо затихло, і він спустошив свій розум у дрімоті.

Чекаючи в печері, він двічі їв, відтак знову спав.

Згодом вернувся Тарака в подобі пазуристого птаха й доповів:

— Такі, як я, можуть увійти крізь вентиляційні канали. Але люди — ні. Також у горі багато ліфтових шахт. Найбільшими легко може піднятися чимало людей. Звісно, їх охороняють. Але якщо вбити охорону й від’єднати сигналізацію, це можна влаштувати. Крім того, подеколи саме склепіння відкривають там чи сям, щоб упустити чи випустити летюче судно.

— Дуже добре, — схвалив Сіддгартха. — Маю одне князівство, за кілька тижнів їзди звідси, — я там за правителя. Уже багато років мене заступає регент, але якщо повернуся, то зможу набрати там військо. Краєм саме шириться нова релігія. Люди вже не так шанують богів, як колись.

— Ти хочеш розграбувати Небеса?

— Так, відкрити їхні скарбниці світу.

— Оце по-моєму. Перемога легкою не буде, але з військом людей і військом таких, як я, у нас має вийти. Звільняймо ж тепер мій народ, щоб можна було почати!

— Гадаю, мушу тобі просто довіритися, — мовив Сіддгартха. — Отже, таки почнімо, — він рушив дном колодязя до першого похиленого вниз глибокого тунелю.

Того дня він звільнив шістдесятьох п’ятьох із них, заповнивши печери їхнім кольором, рухом і світлом. Повітря бриніло могутніми криками радості й шумом їхнього пересування — вони носилися по Пекельному Колодязі, постійно міняючи подобу й упиваючись свободою.

Тут один із них без попередження обернувся в летючого змія і поринув на нього, розсікаючи повітря виставленими кігтями.

На якусь мить він зосередив усю свою увагу на цій почварі.

Вона раптом видала короткий ламаний крик, а потім розвалилася, обсипавшись зливою синьо-білих іскор.

Відтак іскри позгасали, і від почвари не лишилося й сліду.

У печерах запала тиша, при стінах пульсували й погойдувалися вгору-вниз вогні.

Сіддгартха скерував свою увагу на найбільший із вогнів, Тараку.

— Він що, випробовував нападом мою силу? — спитав він. — Перевіряв, чи можу я, окрім іншого, вбити, чи правду тобі сказав?

Тарака наблизився, зависнув перед ним і заявив:

— Напав він не з мого наказу. Гадаю, став у неволі несповна розуму.

Сіддгартха знизав плечима.

— Поки що бавтеся, як заманеться, а я відпочину від цих трудів, — мовив він і вийшов із меншої печери.

Тоді повернувся на дно колодязя, де влігся на свою ковдру й задрімав.

Йому наснився сон.

Він біг.

Його тінь лежала попереду й росла в міру того, як він на неї ступав.

Росла аж доти, доки перестала бути його тінню, а зробилася натомість гротескним обрисом. Раптом він здогадався, що його власну тінь обігнала тінь його переслідувача: обігнала, приголомшила, поглинула й подолала.

Тут його, що втікав безвихідною рівниною, на мить охопила жахна паніка.

Він зрозумів, що це вже його власна тінь.

Погибель, що його до цього переслідувала, більше не була в нього за спиною.

Він зрозумів, що сам і є власна погибель.

Зрозумівши, що зрештою наздогнав сам себе, він зареготав, хоч насправді хотів заволати.

Коли він прокинувся, то вже йшов.

Ішов угору крученою пристінною стежкою Пекельного Колодязя.

Ідучи, він проминав ув’язнені вогні.

Кожен із них знову волав до нього: «Звільніть нас, панове!»

І тут крига, що нею був його розум, почала спроквола підтавати по краях.

Панове.

Множина. Не