Лицар Відображень - Роджер Желязни
— Зрозуміло, — сказав він. — Що це за тип?
— Будь я проклятий, якщо знаю.
Я насилу проштовхувався вперед. Тепер вогненне кільце було вже не так далеко. Цікаво, що б подумала ті'га про моє нинішнє скрутне положення. За черговим поворотом мені відкрився значний відрізок пройденого шляху. Він рівномірно світився, по ньому енергійно крокував Юрт, рухаючись так само, як я; язики полум'я були йому вже по кісточки, мені ж вони доходили до колін. Краєчком ока я помітив рух в тій частині печери, де стояв незнайомець.
Ця людина покинула свою тінисту нішу, повільно і обережно пропливаючи уздовж далекої стіни. Він, принаймні, не був зацікавлений у тому, щоб проходити Лабіринт. Але дістався до місця, яке було точно навпроти початку.
Вибору у мене не було — тільки продовжувати свій шлях, а той повів мене вигинами і поворотами, приховавши від моїх очей цю людину. Я дійшов до наступної вади в Лабіринті і, перетинаючи її, відчув, що розлом затягується. При цьому, здається, почулася дуже тиха музика. Сяйво в освітленій зоні неначе теж посилювалося в міру того, як перетікало в лінії, залишаючи позаду мене виразний яскравий слід. Відстаючому на кілька переходів Юрту я прокричав ще одну пораду, хоча Юрт, слідуючи по своєму шляху, іноді опинявся від мене на відстані витягнутої руки — можна було б доторкнутися до нього, якби в мене була на те потреба.
Тепер блакитне полум'я піднялося ще вище, досягнувши середини стегон, волосся у мене піднялося дибом. Не кваплячись, я кілька разів повернув. І запитав крізь потріскування і музику:
— ЯК СПРАВИ, Факір?
Відповіді не було.
Я повертав, продовжуючи йти через зону сильного опору, і вийшов з неї, дивлячись на вогняну стіну темниці Корал в центрі Лабіринту. Я обійшов навколо неї і поступово моєму погляду стала видна протилежна сторона Лабіринту.
Незнайомець стояв і чекав, високо піднявши комір плаща. Крізь падаючу йому на обличчя тінь я зумів розгледіти, як він скалить зуби в усмішці. Він стояв в самій середині Лабіринту, спостерігаючи за моїм просуванням, явно чекаючи мене, і це ошелешувало — але потім мені стало ясно, що він пройшов сюди через ту ваду в контурі, до якої я прямував, щоб її закласти.
— Доведеться тобі забратися з дороги, — крикнув я. — Мені не можна ні зупинятися, ні дозволити тобі зупинити мене.
Він не ворухнувся, а я пригадав розповідь батька про поєдинок, який стався в іншому Лабіринті. Я ляснув по ефесу Грейсвандіра.
— Я йду, — повідомив я.
Ще крок — і язики біло-блакитного полум'я піднялися вище і освітили його обличчя. Це було моє власне обличчя.
— Ні, — сказав я.
— Так, — сказав він.
— Ти — останній Логрусів привид, який присланий протиборствувати мені.
— Дійсно, — відповів він.
Я зробив ще крок.
— Але все-таки, — зауважив я, — якщо ти — це я, яким був, проходячи Логрус, чому ти виступив проти мене? Я ще не забув, яким був у ті дні — «Я» не взявся б за таку роботу.
Посмішка зникла.
— У цьому сенсі ми — різні люди, — заявив він. — Був, як я розумію, один-єдиний шлях до того, щоб все відбулося належним чином: так чи інакше створити мою особистість.
— Значить, ти — це я після лоботомії і з наказом вбити.
— Не кажи так, — відповів він. — Так виходить неправильно, а те, що я роблю, правильно. У нас навіть однакових спогадів повно.
— Пропусти, про це поговоримо пізніше. Логрус, по-моєму, вже затрахався з такими фокусами. Ти не хочеш вбивати самого себе, я теж. Разом ми можемо виграти цю гру, а у Відображеннях вистачить місця не тільки одному Мерліну.
Я уповільнив було кроки, але тут мені довелося зробити крок ще раз. Тут не можна було дозволити собі втратити темп.
Він стиснув губи так, що вони перетворилися в тонку лінію, і похитав головою.
— Вибач, — сказав він. — Я народжений, щоб прожити одну годину — якщо не вб'ю тебе. А зроби я це, і твоє життя віддадуть мені.
Він оголив меч.
— Сконструювали тебе чи ні, але я знаю тебе краще, ніж ти думаєш, — Сказав я. — Навряд чи ти зробиш це. Більш того, я міг би скасувати твій смертний вирок. Щодо вашої братії примар я дечого навчився.
Він змахнув мечем, схожим на той, що був у мене давним-давно, і мало не дістав мене вістрям.
— Вибач, — повторив він.
Я витягнув Грейсвандір, щоб парирувати удар. Дурень я був би, якби не зробив цього. Як знати, що Логрус створив з його головою. Мої думки переключилися на ті фехтувальні прийоми, яким я навчився з тих пір, як став посвяченим Логрус.
Так. Мені згадалася гра Бенедикта з Борелем. З тих пір я отримав кілька уроків італійського стилю. Він допускає більш розмашисті, з виду недбалі, удари, зате дістаєш супротивника з більшої відстані. Грейсвандір рвонулася вперед, відбила клинок мого двійника назовні, і я зробив випад. Він зігнув зап'ястя — французька «четвірка», — але я вже проскочив понизу: рука все ще витягнута, зап'ястя пряме, — і ковзнув правою ногою вздовж лінії, а край Грейсвандіра важко вдарився об зовнішній край клинка мого супротивника. Я негайно ступив уперед лівою ногою, відводячи його меч вниз і вбік, поки гарди не зчепилися так, що він випав.
Потім лівою рукою я схопився за його лівий лікоть з внутрішньої боку прийомом, якому в коледжі мене навчив приятель-військовий. Трохи присівши, я потягнув вниз. Потім крутнув стегнами проти годинникової стрілки. Мій двійник втратив рівновагу і впав зліва від мене. А цього шансу не можна було пропустити. Тому я дозволив йому впасти ще на кілька дюймів, пересмикнув руку з його ліктя на плече і штовхнув так, що він упав у зону розлому.
Тут пролунав крик і мимо пронеслася палаюча фігура.
— Ні! — Заволав я, потягнувшись їй услід.
Але було пізно. Юрт зійшов з лінії, стрибнув та встромив меч в мого двійника, а його власне тіло у цей час звивалося і палало. З рани мого двійника теж хлинуло полум'я. Він безуспішно спробував встати й звалився назад.
— Не кажи, що я так і не знадобився тобі, брате, — заявив Юрт, і тільки потім перетворився в смерч, що піднявся до склепіння печери і зник там.
Дотягнутися і доторкнутися до свого двійника я не міг, а декількома митями пізніше мені вже цього не хотілося тому, що він швидко перетворювався на живий факел.
Дивлячись вгору, він стежив за мальовничим відходом Юрта. Потім він подивився на
