Її величність кішка - Бернард Вербер

Наталі, моя улюблена жінка, мабуть зрозуміла, що я думаю про неї, вона гладить мені шию правою рукою.

Не зупиняйся, мені подобається.

Весь час ми були в дорозі, поки сонце не стало хилитися на захід.

— Як ти, Піфагоре? — запитую з плеча служниці.

Він не відповідає, далі крокує собі, тому я продовжую:

— Я врятувала соколицю, і мене осяяло: тепер я знаю, що таке співчуття.

Здається, його це не вражає.

— Було б добре, якби тебе осяяло не лише щодо необхідності допомагати іншим, але й просто поважати їх. Люди називають це «ввічливістю».

Він хоче мене розізлити?

— До чого ти хилиш?

— Я вважаю, що ти неґречна зі мною.

— Я знайома з поняттям ґречності і вважаю його суб’єктивним.

— Може, для початку варто спробувати казати «привіт» вранці та «добраніч» ввечері? А ще «будь ласка» і «дякую»?

Я злажу з плеча служниці й підбігаю до нього. На ходу тулюся до нього головою.

— Ми говоримо всі ці речі по-нашому, по-котячому, тобі це добре відомо, Піфагоре.

— Але не завжди. Та й тобі бракує добрих манер: прикро про це згадувати, але ти неохайно їси, Бастет. Ти занадто жадібно ковтаєш, занадто голосно плямкаєш і зовсім не пережовуєш їжу.

— І це ти мені говориш? Ну, раз ми вже обмінюємося люб’язностями, дозволь нагадати, що ти відригуєш після їжі. Це, по-твоєму, ґречно?

— Для кота — цілком. Це природно: випустити зайве повітря після їжі.

Ми ведемо дебати про необхідність людської ввічливості у котячому світі.

— Думаєш, треба казати «смачного», коли їси?

— Так, звичайно. Це означає: «Доброго відкриття травного тракту». А також варто питати «Як справи?».

— Що це означає?

— «Як там твоє травлення?», дослівно «Як почувається твоє тіло, у тебе нормальний послід чи закреп?»

— І це, по-твоєму, ввічливість?

— Аякже! Так спілкуються люди. А, і ще, коли хтось чхає, потрібно казати «Будьте здорові».

Дорога здається не такою довгою, за розмовою час летить непомітно. Наша людина, здається, зраділа, що більше не треба нести мене на плечах. Невдовзі перед нами виростають будинки.

Ми ховаємося в кущах і спостерігаємо. Наталі дає мені бінокль.

Я заглядаю в окуляри і знову бачу все зблизька, ніби я там.

Я бачу містечко з десятка білих будівель. Людей не видно. Котів теж немає. Щурів теж.

— Там нікого нема?

— Я відчуваю присутність собак, — відповідає Піфагор, принюхуючись.

Я теж принюхуюсь і вловлюю запах ікол.

Ми обережно підходимо ближче. На такій відстані нюх дає мені нову інформацію. Ймовірно, тут мешкає зграя зі ста хижаків. Сліди на землі підтверджують мій здогад, до того ж, деякі собаки кульгають.

— Як будемо діяти?

— Ходімо, навідаємось туди, — ковтаючи страх, відповідає Піфагор.

— Знаєш, у мене шерсть стає дуба від наших пригод. Щоразу, коли ми приходили в міські зони, заселені зграями ворожих тварин, то потрапляли в якусь халепу. Якщо коти були готові здати нас ворогу, то собаки тим більше. Ми не знаємо, наскільки вони бояться щурів.

Сіамець зупиняється й мотає головою, ніби хоче потрусити мозком у черепі.

— Здається, у мене є план.

— Здається?

— У мене є план. Але я ним поділюся в останній момент. Довірся мені. Нам треба пустити у гру наші козирі. Ми бачимо в темряві, на відміну від собак. Тому пропоную піти в нічну розвідку.

— Ну, не знаю. В мене погане передчуття. Думаю, нам краще продовжити шлях у пошуках надійних союзників.

Він не звертає уваги на мої слова.

Ще б пак, якщо ідею пропонує самиця, то для мсьє «великого всевіда сіамця» вона апріорі погана. Він додає:

— Вони точно не будуть гірші за сфінксових котів.

— Дуже добре, — поступаюсь я. — Але підемо вдвох, ти і я. В Наталі занадто сильний запах, від неї багато шуму, а ще вона не бачить у темряві. З нею нас одразу помітять.

Піфагор говорить зі служницею. Я зауважила, що чим більше дивлюсь на неї, тим більше розумію її. Вона, як і решта людей, не знає справжньої природи собак, думає, що це слухняні й милі тварини, які охоче підуть назустріч. Вона забуває, що через крах людської цивілізації собаки були змушені переосмислити своє становище. Їм доводилось боротися з пацюками, і вони явно більше не потребують людської опіки.

Дочекавшись, поки зайде сонце і настане ніч, ми з Піфагором вирушаємо в собаче село. Коли ми наближаємось, мені стає моторошно. Через село проходить широка вулиця, всіяна старовинними будинками у стилі фахверк.

Собаки на місці, їх добре видно. Деякі лежать чи сплять на вулиці.

Гидкий сморід не котячої сечі висить у повітрі. Якщо сеча котів пахне свіжою травою, то собача тхне гнилим деревом. Дуже неприємний запах. Я ніби опинилась на території, яка всім своїм запахом наголошує, що я тут чужа і що краще забиратись геть.

Хай там як, ми з Піфагором скрадаємось тихими кроками до центру села. Сморід пронизує вулиці.

Я ніколи не розуміла, як хтось може бути настільки безсоромним, що навіть не завдасть собі труду приховати власний послід. Ми, коти, маємо сором і ховаємось від чужих очей, коли випорожнюємось, і запорпуємо все після себе, собаки ж зовсім нехтують порядністю та гігієною.

Я уважно приглядаюся до них. Вони тут недавно.

Ці пси прибули сюди вчора.

Випари екскрементів розпливаються в повітрі та приваблюють зграї мух, які набридливо дзижчать.

Раптом я підстрибую на місці від дивного звуку. Його причиною став пес, який пукнув уві сні, на що спершу відреагували мої органи слуху, а потім, на жаль, і нюху. Тварина з висячими щоками видає ланцюжок коротких пуків меншої звукової та ароматичної потужності.

У мене знову з’являється нестримне бажання сміятися. Піфагор одразу ж передбачає небезпеку та одним рухом штовхає мне в кут.

— Негайно припини! Нас помітять через тебе!

Єдиний ефект від цієї заборони — мені ще дужче хочеться сміятись. Однак я стримуюся.

— Та що зі мною таке? Я ж кицька, ми не вміємо сміятись! — трохи винувато кажу я.

— Ми вміємо сміятися, просто не робимо цього, бо звикли все сприймати серйозно. Але твоє нове вміння доводить, що тепер ти незвичайна кішка.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що в тобі з'являється дедалі більше людського.

Це правда. Я пишаюся своїми людськими якостями, тому не пригнічую чи майже не пригнічую їх. На щастя, мій сміх крізь зуби нікого не розбудив. Думаю, в собак міцніший сон, ніж у котів.

Здоровила навколо нас сплять. Наша внутрішня напруга спадає, ми йдемо собачим селом і спокійно балакаємо.

— Розкажеш мені історію собак?

— Колись у вовків та собак