Її величність кішка - Бернард Вербер

Потік несе нас усіх. Наталі з Піфагором на плечах пливе брасом, її техніка схожа на техніку плавання жаб, яких ми їли. Я позаду вигадую новий вид плавання.

Я помічаю, що коли рухаю у воді задніми й передніми лапами водночас, то швидше пересуваюсь. Хвіст, який я до того тримала у воді, служить мені штурвалом.

Після хмар у повітряній кулі я відкриваю для себе нову стихію: воду. Дві стихії, зустрічі з якими я ніколи не сподівалась.

Насправді плавати не так страшно і складно, як я думала.

Якщо ви ніколи не плавали, ось вам порада: після першого моменту цілковитої паніки потрібно дихати, добре витягнути шию над водою та глибоко вдихати в такт із рухом лап.

Я звикаю до ситуації та запевняю себе, ще переможу цю фобію, аж раптом хтось чіпає мене за хвіст. Нунурові вдалося наздогнати мене. Двоє інших котів позаду також швидко наближаються.

О ні, водна битва котів!

Я занадто зосереджена на плавбі, щоб відповісти йому ударом, мене вистачає лише на те, щоб хлюпнути йому водою в очі. Але цей маневр сповільнює моє просування вперед, я помічаю, що Піфагор і Наталі віддаляються.

Мейн-кун вже зовсім поруч.

Зненацька стається негадане: перед нами у воді з’являється вир. Водяна спіраль набирає обертів та перетворюється на довгий темний язик.

Спочатку я не звертаю на нього уваги. Але в міру того, як я наближаюся, вир затягує і починає засмоктувати мене.

Мої зусилля віддалитись даремні, я потрапляю в полон водяної стихії, що забирає мене у свої глибини.

Саме в такі моменти ми по-справжньому розуміємо, чи боїмося чогось, можливо, тому, що глибоко в душі відчуваємо, що ця річ збіса небезпечна.

Я ніколи не любила воду. І мала рацію. Я хибно вважала, нібито можу примиритися з цією стихією. Холодна вода проникає мені в легені. Я пробую боротись, але знаю, що надії нема.

Річка входить у мене, а я в неї.

Ну що ж, настав мій час. Зараз я помру.

Не знаю, чи вам колись доводилось помирати, але досвід не дуже приємний, його важко описати.

Я уявляю, як моя душа піднімається світляним тунелем високо в небо. Там на мене чекають батьки.

— Привіт, мамо (батько ніколи не відігравав важливої ролі в моєму житті).

— Ти хочеш залишитися з нами чи повернутись на землю? — чомусь запитує батько.

— А в мене є вибір?

— У нас завжди є вибір. Запитай себе, це життя закінчилось чи ти ще маєш незавершені справи?

— Ну… В цьому житті ще є важливі для мене речі: моя спільнота на острові Сіте, Піфагор, Анджело, навіть моя служниця.

— Правильно думати про близьких, — схвально муркоче мати. — Але наскільки вони важливі?

— Не знаю.

— Подумай: чи готова ти повернутись до них?

— Так.

— Доцю, ми зараз говоримо про долю твоєї душі. Добре обміркуй відповідь. Ти хочеш сказати «так, можливо» чи твердо: «так!»?

— Мамо, я втомилась. Ти завжди краще знаєш, що робити. Будь ласка, зроби вибір за мене.

— Життя і смерть можемо вибирати лише ми самі. Зроби вибір і візьми відповідальність за нього, не оглядаючись назад.

30. Фаталізм

Слово «фаталізм» походить від латинського fatum, що означає «доля».

Фаталісти вірять, що у виборі немає потреби, бо все, що з нами відбувається, йде за написаним сценарієм, кожен етап якого передбачений вищою системою: чи то Природою, чи богами, Богом, залежно від історичного контексту.

Таким чином, жоден досвід не можна вважати негативним, це лише несподіваний поворот поряд з іншими, які ми переживаємо в межах заздалегідь прописаного сценарію.

Фаталісти заперечують поняття несправедливості, вбачаючи у ній лише певний ланцюжок подій, краще чи гірше прожитий кожним.

Немає сенсу нарікати.

Немає сенсу боротися.

Потрібно приймати світ таким, який він є, не прагнучи змінити його. Потрібно терпіти страждання, ворожнечу, нещастя, вони випробовують наш характер.

У своєму трактаті «Про долю» Цицерон написав: «Якщо долею тобі передбачено видужати від хвороби, то ти видужаєш, звернешся до лікаря чи ні; так само, якщо тобі не судилося видужати, то ти не видужаєш, звернешся до лікаря чи ні».

Один із шести буддійских мудреців Маккхалі Госала, що народився у 484 році до нашої ери, називав фаталізм «ніятівада». Він стверджував, що «жодна дія, добра чи погана, не принесе результату, жодна релігійна практика, жодне поклоніння нічого не змінять. Ми всі чекаємо на суджене долею, коли наше існування вичерпане». Будда Сіддхартха Гаутама, своєю чергою, заперечував це твердження, він вважав, що наші рішення мають прямий вплив на нашу карму.

Фаталізм заперечує свободу вибору. Фаталізм вчить, що людина не несе відповідальності за свої вчинки, а свобода спонукає думати над кожною своєю дією.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

31. Розбити шкаралупу

Я розплющую очі

Я ще жива!

Тепер я знаю, що можна втопитись, зустрітися з покійними батьками і… воскреснути. Це нагадує мені Піфагорові слова про котячі дев’ять життів. Здається, я щойно втратила одне. Сподіваюсь, це життя не буде останнім.

Друга ідея, що крутиться в голові після повернення до свідомості, — у мене в тілі є щось важке і неприємне. Я задихаюся, шукаю в собі сил, щоб виплюнути його, і блюю сумішшю води з мокротинням. Я кашляю, намагаючись випустити цілу річку, яка перемогла мене.

Повітря виганяє воду. Я звільняю легені. І розумію, що опинилась на протилежному березі річки. Тут інший краєвид. Мене викинуло на поверхню, подібну до невеличкого пляжу з чорним піском.

Трохи далі лежить якесь тіло. Все ще липка, я стаю на лапи й обережно наближаюсь до нього.

Це Нунур. Мейн-кун лежить за кілька метрів від мене. Я підходжу, готова битись, але розумію, що він не рухається, його паща відкрита, з неї витікає іржава слина.

Він вже не дихає. Навколо кружляють голодні мухи. Намагаюся зрозуміти, чому я вижила, а він — ні. Думаю, цьому є природне пояснення: довга шерсть тягла його донизу і тримала під водою, а я тільки втратила свідомість, моє тіло трималось на поверхні, поки вода не викинула його на берег.

Хіба що… Можливо, він також зустрів предків і вирішив залишитися з ними.

Комахи дзижчать дедалі дужче, кілька мух сідає йому на очі. Я не можу не помітити в цьому знак: так закінчують ті, хто перечить мені чи виступає проти моїх проектів: тіло,