Її величність кішка - Бернард Вербер
— Якщо не помиляюся, з нами, котами, це сталося ще пізніше. Коло десяти тисяч років тому, правильно?
— Мабуть, п’ять тисяч років різниці далися взнаки: їхня дружба з людьми давніша за нашу. До того ж, за цей час люди відбирали та розмножували собак із метою вивести таких, яких було би простіше одомашнити. Тому ці тварини більше не пристосовані до життя у природі, вони живуть винятково поруч з людьми.
Знов чути пукання. Піфагор користується ним для ілюстрації своєї розповіді:
— Наприклад, у цього французького бульдога дуже короткий травний тракт…
— Що і є причиною цих прикрих звуків?
— Так, і він ніколи не позбудеться їх. І проживе коротше життя, ніж його дикі предки.
Ще один пес праворуч теж видає крізь сон подібний звук.
— Якщо французький бульдог пукає на сі бемоль, ця короткошерста такса — на фа дієз, — серйозно заявляє мій компаньйон, завжди охочий похизуватися своїми знаннями.
Він показує на іншого сплячого пса.
— Це пекінес. У нього дуже коротка морда, тому він хропе.
Трохи далі помічаю дивакуватого пса, що солодко спить: його тіло лежить так, що лапи навіть не торкаються землі.
— Ще один людський витвір?
— Насправді деякі собаки набирають зайву вагу, бо не полюють, не бігають, а тільки лежать біля миски з їжею.
Мені знову кортить сміятись. Я вже не стримуюсь. Результат не забарився: один пес прокидається і біжить до нас. У нього тонка морда й чорне струнке тіло.
— Це доберман, — каже Піфагор.
Він гарчить і повільно наближається. Тут же з десяток інших, більших за нас, собак з’являється нізвідки. Вони підходять, показуючи ікла.
— Що в тебе там по плану, Піфагоре?
— Тікай!
За менш ніж секунду ми з Піфагором біжимо з усіх лап по головній вулиці села, доберман із компанією кинулись нам навздогін, розлючено гавкаючи. Врешті нас загнали в глухий кут, звідки не вибратись. Собаки оточили нас.
Знов мені доведеться імпровізувати, щоб якось врятувати наші шкури. Треба бути послідовною і ставити правильні питання:
Які в нас переваги над собаками? Ми бачимо в темряві. Що ще?
Ми вміємо лазити по деревах! Я мовчки показую супутникові на розлогий каштан:
— Мерщій на дерево!
Йому не треба двічі повторювати. Гострими кігтями ми легко спинаємось вгору по ніжній корі, а безжальні ікла запізніло клацають біля наших хвостів.
Собаки силкуються залізти на стовбур. Нехай! Ми видряпались на сам верх, на найтонші гілки, де нас не дістануть нізащо.
Гавкання внизу наростає. Це нагадує випадок, коли біля Булонського лісу нас врятував вуличний ліхтар.
У житті все повторюється. Змінюються лише декорації.
Піфагор нахиляється до мене й муркоче:
— І все ж поясни, чому ти переспала зі сфінксом?
— Тому що він гарний, — брешу я.
Я не збираюсь пояснювати йому, що ми створені не для того, щоб належати одне одному, а для того, щоб бути вільними — навіть якщо ми пара. Треба буде прищепити цю думку Анджело, щоб він не розчаровував майбутніх партнерок.
Гавкіт внизу не вщухає. Наше життя зараз висить на цьому тонкому гіллі.
— І як воно?
Зрештою, якщо він ненавидить мене, то моя смерть не завдасть йому болю.
— З лисим котом це по-іншому. Спочатку дивно, потім звикаєш.
Він ковтає слину.
— Ось як? То він був кращий за мене?
— Можливо, якщо б ти голився, то був би… такий самий гладенький. Ти ж так любиш бути схожим на людей, визнай, що чоловіки, які голяться, виглядають пристойніше.
Хоч я й відкрила для себе співчуття, у цю мить входжу в смак, сама не знаю чому, солодкої жорстокості. Я завжди вважала, що краще бути нападником, аніж жертвою, а Піфагор дратує мене своїми людськими ревнощами, і хоч зараз не найкращий момент, випустити на нього пару мені дуже корисно, допомагає зняти напругу цієї ситуації. Його явно зачепило, він невгаває:
— Ти ніколи не довіряла мені цілком і повністю, правда ж, Бастет? Чому? Тому що я зі своїм Третім Оком не такий, як усі, так?
Я намагаюсь поводитись благородно попри галас собак внизу.
— Замість того, щоб говорити дурниці, краще дай відповідь на питання: скільки, по-твоєму, ми протримаємось на цих гілках?
— Максимум день. Потім заснемо від втоми і впадемо на землю.
Я тремчу. Злі пси внизу наганяють холод.
— На нас чекали неймовірні пригоди попереду, — кажу я. — Шкода, що нам не вдалося врятувати друзів з острова Сіте.
Він теж шукає іншу тему для розмови.
— Думаю, нас визначають наші мрії.
— Так і є, Піфагоре. Для мене це спілкування, для тебе — знання.
— Для Есмеральди — це бути доброю матір’ю.
— Для Вольфганга — насолоджуватись вишуканими делікатесами.
— А для Ганнібала — щоб його сприймали як звичайного кота.
— Для Тамерлана — завоювати світ і встановити владу пацюків.
— Для сфінкса — спокійно жити у своїй водонапірній вежі.
— Для Наталі — відновити світ, що існував до Кризи.
— Патриція також хоче спілкуватися з іншими формами життя.
— Анджело — випускати пару через насильство.
Коли я вимовляю ці слова, то думками повертаюсь до свого дитяти. Я до останнього була дуже поганою матір’ю. Доведеться померти, так і не сказавши, що люблю його. Взагалі-то, я ніколи не казала найближчим, що люблю їх, ця ідея навіть ніколи не спадала мені на думку. Але нове почуття співчуття підказує, що я мушу заповнити цю прогалину.
Не буду поки що нічого казати Піфагору (не хочу робити йому таку приємність, та й зараз він не заслуговує на це), однак визнаю, що треба говорити про свої почуття.
Ті кілька людей, яких я бачила (завдяки Наталі та її негідному колишньому нареченому Тома), хоч вони й вели жалюгідне статеве життя, все ж піддавались емоціям. Це проявлялось у розмовах, обіймах, поглядах одне на одного чи навіть на мене. Як кішка, я відчувала це всіма органами чуття. Їхні зіниці розширювались, губи усміхались, і вони не відводили одне від одного очей.
Ми, коти, ніколи так не робимо.
Інколи вони впадають у такий стан і навіть не кохаються. І, здається, їх це цілком влаштовує.
Ми кажемо, що ми, коти, вважаємо себе розумнішими за них, хоча, можливо, ми помиляємось, і це вони розумніші за нас, а нам варто від них чогось навчитися. Навчитися співчуття, навчитися способів показувати свою любов.
Здається, я марю через страх.
Час минає, собаки не піддаються втомі. А я піддаюсь. Я боюся заснути і впасти у їхні слиняві пащі. Я
