Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Вони починають рухатися, рухаються все швидше, перетворюються на виблискуючі промені блакитного полум’я, очі ломить від їх нестерпного блиску, а вони горять усе ясніше, все яскравіше. Чиєсь обличчя з’являється в цьому морі світла. Воно наближається… Я впізнаю її… Це вона…
І раптом усе відразу зникає. Я розплющую очі. Скелі громадяться над вузькою крайкою берега. Ліниво плюскотять зеленкуваті хвилі. Незнайомець здається сплячим. Я обережно опускаю на пісок його руку. Вона холодна мов мармур. Це рука мерця.
Я дивлюся на Жака. Він сидить нерухомо. Його очі широко розплющені. Я обережно торкаюся його плеча. Він обертається.
— Ти бачив? — питаю я.
Він мовчки киває.
— А зрозумів?
— Звісно. Це було його життя…
* * *
На цьому уривається рукопис дона Антоніо Сальватора ді Рівера, якому довелося зустріти і провести в останню путь останню людину Атлантиди…
Через декілька днів ми разом з начальником експедиції квапливо крокували по тінистій набережній Порто-Альте. Наша шхуна вже стояла, готова до відплиття.
Важкі двері музею виявилися замкнутими. Я постукав, але ніхто не відгукнувся. Ми почали барабанити щосили. На стукіт звідкись із глибини парку виліз згорблений сивий дідок у в’язаному ковпаку, старій вельветовій куртці й потертих шкіряних штанях. Його жовте обличчя, все пооране мережею зморшок, було схоже на печене яблуко.
— Зачинено, — прошепелявив він беззубим ротом і обернувся, щоб піти.
— Нам необхідно бачити дона Антоніо. Де він?
Старий раптом схлипнув.
— Немає його. Помер… Учора поховали…
Сльози потекли по його зморшкуватих щоках, і він почав утирати їх рукавами вельветової куртки.
— Як же так? — розгублено сказав я.
— Вечеряв з якимсь туристом. Повернувся пізно… Вночі стало зле. До вечора помер… Старий був… Старий… Упокій, Господи, його неспокійну душу…
Ми перезирнулися.
— Як же тепер бути? — спитав начальник. — Виходить, запізнилися… Бідолаха…
— А ви тутешній воротар? — звернувся я до старого.
— Так, сеньйоре.
— Ви не дозволили б нам заглянути в музей?
Старий похитав головою.
— Дон Рікардо, суддя, не велів нікого пускати. Музей закритий з минулого року. Дон Антоніо відчиняв його сам, без дозволу. Він нікого не боявся. А я боюся.
— Нам ненадовго. Ми хотіли подивитися лише підземну залу.
Старий махнув рукою.
— На жаль, сеньйоре, зовсім неможливо. Це підвали монастиря, який знаходиться за музеєм. Ігумен, як дізнався про смерть дона Антоніо, відразу звелів віддати ключі від підвалів і бібліотеки. Ченці вже й двері з холу замурували. Я казав дону Рікардо — судді. Він лише руками замахав. Ігумена тут усі бояться… Капосний чоловік, хоча й священик.
— А як же колекції підземної зали, бібліотека?
— Тепер не віддадуть… Ігумен казав, ця колекція єретична… Казав, дон Антоніо багато років орендну плату за підвал не платив… Бібліотеку й колекцію він, мовляв, бере замість орендної плати.
— Діла! — сказав начальник. — Які будуть пропозиції?
— Це ж скандал! — обурився я. — Колекція має всесвітню цінність. Як же посмів цей чернець…
— Легше на поворотах, — перервав начальник. — Тут Португалія, а в Фуншалі, між іншим, стоять американські підводні човни… Ти хочеш, щоб нас звинуватили у втручанні у внутрішні справи держави?
— Але колекція унікальна! Якщо її знищать…
— Не знищать. Попи чудово знають їй ціну. Тому вони й поспішали. Вони сховають її якнайдалі, як заховали багато всього, що свідчить проти них.
— Але цього не можна допустити. Треба звернутися до ЮНЕСКО[48], в Організацію Об’єднаних Націй…
— А до Папи римського не хочеш звернутися? — примружився начальник. — Хто стане займатися долею колекції провінційного музею! Де докази її унікальності? Розповідь старого?.. Його рукопис?.. То цього мало. Не забувай, його ще за життя оголосили божевільним… Атлантида, якщо вона справді існувала, рано чи пізно буде знайдена… Звісно, вся ця історія сповільнить пошуки. Але це не перше й не останнє зло, спричинене церквою…
Старий сторож уважно прислухався до нашої розмови, мабуть, намагаючись зрозуміти, про що ми сперечаємося. Коли ми замовкли, він нерішуче запитав:
— Сеньйори здалеку? Я вперше чую таку мову.
— Ми з Радянського Союзу.
— О, — сказав старий. — О, — повторив він, похитуючи сивою головою. — Якщо сеньйори захочуть подивитися головні зали, я, далебі, відчиню їх для сеньйорів…
Але ми подякували й відмовилися.
Перед відходом я простягнув старому декілька монет. Він не захотів прийняти їх.
— Візьміть, — попросив я. — Купите квітів на могилу дона Антоніо.
— Спасибі, — сказав старий, і його очі знову наповнилися сльозами. — Спасибі, сеньйори.
І він обережно потиснув тремтячими руками мою руку.
— Як же тепер з глибоководними станціями. — запитав я, коли ми під’їжджали до Фуншалю.
— Спробуємо все-таки, — пробурчав начальник без особливого ентузіазму.
Ми взяли з десяток глибоководних станцій у місцях, не передбачених програмою досліджень. На поверхню були підняті лише шматки пористої базальтової лави.
У Москві з’ясувалося, що вік лави справді вимірюється декількома тисячоліттями.
Я хотів долучити до звіту історію дивовижного музею в Порто-Альте і зміст рукопису дона Антоніо ді Рівера. Проте начальник
