Колір магії - Террі Пратчетт
Та вісімдесят вісім було встановлено — величезні, наче веселки, і поруділі, наче їх скропили кров’ю. З тих пір вони ведуть свій власний літопис. Ось. Від них...
Дракони відчувають присутність Лісси. Потоки повітря шугають у гроті, коли вісімдесят вісім пар крил розгортаються, наче вибагливий візерунок калейдоскопа. Величні голови із зеленими фасетковими очима стежать за нею згори.
Ці тварюки все ще досить прозорі. Доки чоловіки довкола неї виймають свої черевики з гачками зі сітки на стіні, Лісса зосереджується на процесі візуалізації; вгорі над нею у затхлому повітрі дракони стають повністю видимі, тьмяно віддзеркалюючи бронзовою лускою сонячне проміння. Їі мозок стугонить, але тепер, коли Сила проходить через неї потужним потоком вона може, практично не втрачаючи зосередженості, подумати і про інші речі.
Вона теж застібає черевики і граціозно пройшовшись колесом на руках, опиняється біля пари кілець на стелі, з якими, негучно брязнувши, зчіплюються її гаки.
Тільки тепер це вже не стеля, а підлога. Світ перемінився. Тепер вона стоїть на краю глибокого амфітеатру чи кратера, встеленого невеликими кільцями, по яких, розгойдуючись, як маятники, вже рухаються вершники драконів. У центрі амфітеатру їх чекає зграя їхніх величезних їздових драконів. Високо над головою невиразно видніється кам’яниста долівка грота, загиджена впродовж століть драконячим послідом.
Легким, плавним рухом, що було природною манерою її ходи, Лісса прямує до свого дракона, Лаоліта, який повертає до неї велику, трохи схожу на конячу голову. Його щоки — масні від кабанячого жиру.
«Це було дуже смачно», — звучить його голос у її голові.
— Здається, я казала, що не дозволяю жодних польотів без супроводу? — різко мовила вона.
«Я був голодний, Ліссо».
— То стримуй свій голод. Скоро матимете коней на обід.
«Віжки застрягають нам у зубах. А воїни будуть? Нам до смаку воїни».
Лісса зісковзнула з посадкової драбини і приземлилася на шорсткій, мов невичинена шкіра, шиї Лаоліта, обхопивши її ногами з обох боків.
— Воїн — мій. З ним є ще двійко інших, ними і поласуєш. Один — начебто якийсь чарівник, — додала вона підбадьорливо.
«О, ти ж знаєш, як воно з тими чарівниками. Вже через півгодини ти знову голодний», — пробурчав дракон.
Він розпростав свої крила і шугонув униз...
— Вони нас наздоганяють! — закричав Ринсвінд. Він ще нижче пригнувся до гриви коня і застогнав. Двоцвіт намагався не відставати та водночас вертів головою на всі боки, щоб роздивитися драконів, що ширяли в небі.
— Ти не розумієш! — крикнув турист поверх оглушливого лопотіння крил. — Я усе своє життя хотів побачити драконів!
— Зісередини? — відгукнувся Ринсвінд. — Замовкни і дивись, куди скачеш! — він підганяв коня, щосили натягуючи вуздечку, і прикипів очима до лісу попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони будуть у безпеці. Під тими деревами жоден дракон не пролетить...
Він почув, як зовсім близько ляснули крила, і його накрила чорна тінь. Інстинктивно він скрутився в калачик у сідлі, відчувши пронизливий біль, коли щось гостре дряпонуло його по спині.
Позаду нього закричав Гран, але то був, швидше, лютий бойовий клич, ніж болісний зойк. Варвар зіскочив з коня у верес і витягнув свого чорного меча, Кринґа. Побачивши, що один з драконів завертає, щоб атакувати ще раз, він почав розмахувати ним над головою.
— Жодна погана ящірка так зі мною не поводитиметься! — прогримів він.
Ринсвінд перехилився і вхопив Двоцвітового коня за віжки.
— Рухайся! — прохрипів він.
— Але ж дракони... — сказав Двоцвіт, геть зачудований видовищем.
— До біса дра... — почав чарівник і наче язика проковтнув. Інший дракон відокремився від зграї цяток, що кружляли високо понад їхніми головами, і тепер планерував прямо на них.
Ринсвінд відпустив Двоцвітового коня, вилаявся на чім світ стоїть і, пришпоривши свого власного коня, помчав до дерев, сам. Він не озирнувся, почувши якийсь переполох позаду себе, а коли над його головою майнула тінь, тільки тихо щось забелькотів і ще дужче втиснувся у гриву коня.
Він вже був готовий відчути пекучий, різкий біль, але натомість на нього посипався град дрібних ударів, колючих, ніби жало, коли його кінь мчав попід кронами дерев. Чарівник намагався втриматись верхи, та наступна низька гілка, товща за інші, викинула його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж миготливі голубі іскорки безпам’ятства поглинули його, був різкий відчайдушний вереск плазуна і борсання кігтистих лап у верховітті дерев.
Коли він очуняв, на нього уважно дивився дракон; в усякому разі, він дивився у його бік. Ринсвінд застогнав і спробував чимглибше заритися у мох, аж раптом ледь не задихнувся від болю.
Крізь пелену агонії та страху він подивився на дракона.
Істота звисала з гілки великого мертвого дуба, за кількасот футів від нього. Її золотисто-бронзові крила були щільно притиснуті до тіла, але подовгаста кінська голова на кінці надзвичайно гнучкої шиї вертілася туди-сюди. Вона вивчала ліс.
Опріч того, вона була напівпрозорою. І хоч від її луски відблискувало сонце, Ринсвінд ясно бачив обриси гілок позаду неї. На одній з них сидів чоловік, справжній карлик — поруч із ящером, що висів по сусідству. Він не мав на собі зовсім нічого, окрім пари чобіт, малесенького шкіряного мішечка в області паху та шолома з високим гребенем. Знічев’я він розмахував туди-сюди коротким мечем і видивлявся щось у верховітті дерев з таким виглядом, наче виконував нудну і непрестижну роботу.
Якийсь жучок уперто дерся вверх по Ринсвіндовій нозі.
Чарівник замислився, якої шкоди може заподіяти напівтвердий і майже прозорий дракон? Чи він його тільки напівуб’є? Він вирішив не чекати, коли це з’ясується.
Просуваючись, наче гусінь — на п’ятах, пальцях рук та лопатках, Ринсвінд поповз убік, аж доки за листям дерев вже не було видно ні старого дуба, ні тих, хто на ньому сидів. Тоді він зіп’явся на ноги і
