Колір магії - Террі Пратчетт
Кінь упевнено погупотів тунелями, перестрибуючи через несподівані обвали дрібного каміння та спритно оминаючи великі камені, що сипалися з деформованої стелі. Ринсвінд, міцно тримаючись за Грана, обернувся назад.
Зрозуміло, чому кінь так хутко мчав уперед. Позаду, на відстані витягнутої руки, два силуети у мерехтливому фіолетовому світлі щодуху поспішали слідом за ними — зловісна на вигляд скриня та знімкувальна коробка, що непевно балансувала на своїй тринозі. Слідувати за своїм господарем будь-куди було настільки чудовою властивістю мудрої грушки, що культові предмети, які супроводжували імператорів у загробне життя, традиційно виготовляли саме з неї...
Вони вибралися на свіже повітря за мить до того, як восьмикутна арка врешті не витримала і розпалася на окремі плити.
Сходило сонце. Позаду них високо в небо здійнялася хмара пилюки — храм завалився під власного вагою. Та вони не оберталися.
Шкода, звичайно, адже Двоцвіт міг би отримати на пам’ять знімки, незвичайні навіть за стандартами дискосвіту.
У задимлених руїнах щось відбувалося. Там, здавалося, швидкими темпами росте зелений килим. За ним потягнувся угору старий дуб, випускаючи молоде віття, наче зелені ракети, і перш ніж вершечки його старих гілок припинили тріпотіти, довкола нього розкинувся предковічний ліс.
Бук пустився в ріст, мов бур’ян навесні, відмаяв, зігнив і зсипався купою труту серед своїх молодих паростків. Храм тепер був лише купою порослого мохом каміння, що осідало під землю.
Та Час, впоравшись спочатку із найголовнішим, тепер збирався закінчити свою роботу. Межі бурхливої взаємодії між магією, що згасала, та ентропією, що набирала сили, швидко поширювались: вона буревієм пронеслася пагорбом аж до підніжжя і наздогнала коня в галопі та його трьох вершників, які й самі були підвладні дії Часу, тож нічого не помітили. Та вона продовжувала шмагати зачарований ліс батогом століть.
— Вражає, правда? — обізвався голос десь біля коліна Ринсвінда, коли вони проїжджали через клуби випарів гнилої кори та зіпрілого листя.
В тому голосі була моторошна металева нотка. Ринсвінд поглянув униз на меч Кринґ. На руків’ї красувалися кілька рубінів. У нього виникло відчуття, наче вони за ним спостерігають.
З вересового пустирища, що простягалося за лісом ген аж до Узбіччя, вони спостерігали битву між деревами та Часом, яка могла закінчитися лиш одним. Це було приємним доповненням до основної програми під час привалу, а саме — поїдання великої кількості ведмежатини, яка ще недавно розгулювала на чотирьох лапах і мала необачність підійти до Грана на відстань польоту стріли.
Ринсвінд придивився до Грана, що схилився над своїм шматком свіжого жирного м’яса. Гран, беручись за свої геройські справи, був далебі не тим гулякою Граном, що цмулив вино, наче воду, коли навідувався до Анк-Морпорка. Він був обережним, наче кіт, гнучким та спритним, мов пантера, і загалом почувався на такій роботі вельми комфортно.
«А я вирвався живим з обіймів Бель-Шамгарота, — нагадав собі Ринсвінд. — Фантастика».
Двоцвіт допомагав герою посортувати награбовані в храмі скарби. То були здебільшого срібні прикраси, оздоблені відразливими багряними каменями. Прикраси переважно зображали павуків, восьминогів та октарсів[42], що живуть на деревах у безплідних Серединних землях.
Ринсвінд спробував не слухати голос, що скрипів у нього над вухом. Марна справа.
— ...А потім я належав паші Ре’дурату і відіграв вирішальну роль у битві Великого Нефу, саме тоді я й отримав оту невеличку щербинку, яку ви могли помітити на верхній третині мого леза, — оповідав Кринґ зі свого тимчасового прихистку в купині. — Якийсь поганець мав на собі октиронове намисто, вельми нечесно з його боку, ну і я, звичайно, був значно гострішим у ті дні, мій хазяїн мав звичку розтинати мною у повітрі шовкові хустинки і... я вас забалакав?
— Га? О, ні-ні, зовсім ні. Це все дуже цікаво, — сказав Ринсвінд, не зводячи погляду з Грана. Наскільки йому можна довіряти? Ось вони тут, самі у диких землях, а довкола тролі...
— Я відразу збагнув, що ви — культурна людина, — продовжив Кринґ. — Так рідко випадає зустріти справді цікавих людей, хоч би ненадовго. От чого мені б дійсно хотілося, то це гарну камінну поличку, на якій можна було б відпочити, якесь таке гарне і спокійне місце. Одного разу я кількасот років провів на дні озера.
— Мабуть, було класно, — неуважно відгукнувся Ринсвінд.
— Не зовсім, — сказав Кринґ.
— Так, гадаю, зовсім ні.
— Але чого б я таки справді хотів — це бути оралом[43]. Не знаю, що воно таке, але схоже на життя, в якому є певний сенс.
Двоцвіт поспішно підійшов до чарівника.
— У мене є чудова ідея, — випалив він.
— Ага, — втомлено відгукнувся Ринсвінд. — Чому б нам не вмовити Грана супроводжувати нас до Квірма?
Двоцвіт щиро здивувався.
— Звідки ти знав, що я збирався сказати?
— Просто подумав, що тобі таке прийде в голову, — відповів Ринсвінд.
Гран підбадьорливо їм усміхнувся, закінчуючи пакувати срібні брязкальця у сідельні в’юки. А тоді його погляд знову ковзнув до Багажу.
— Якщо він поїде з нами, хто ж насмілиться на нас напасти? — сказав Двоцвіт.
Ринсвінд пошкріб підборіддя.
— Сам Гран? — припустив він.
— Але ж ми врятували йому життя у храмі!
— Ну, якщо під напасти ти маєш на увазі вбити, — сказав Ринсвінд, — то ні, не думаю, що він на таке здатний. Не та він людина. Він, сподіваюся, просто пограбував би нас, зв’язав і залишив на поталу вовкам.
— Та ну, облиш.
— Слухай, це реалії життя, — різко сказав Ринсвінд. — Сам подумай, коли ти носиш зі собою повну скриню золота, чи кожен, хто при своєму розумі, не скористався б нагодою її відібрати? — я б точно спробував, додав він подумки — якби не бачив, що Багаж учинив з допитливими пальцями.
Тоді його раптом осінила блискуча ідея. Він подивився на Грана, потім — на знімкувальну коробку. Бісик-знімкар затіяв велике прання у маленькому тазику, а саламандри мирно подрімували у своїй клітці.
— Здається, я знаю, що ми зробимо, — сказав він. — Ось скажи, чого герої прагнуть найдужче?
— Золота? — припустив Двоцвіт.
— Ні. Маю на увазі, — по-справжньому хочуть.
Двоцвіт наморщив лоба.
— Я не зовсім розумію, — сказав він врешті.
Ринсвінд підняв іконограф.
