Колір магії - Террі Пратчетт

Дні минали спокійно. Щоправда, одного разу невелика ватага тролів влаштувала їм засідку під мостом, а якось група розбійників майже заскочила їх зненацька, напавши серед ночі (але вони нерозумно вирішили обстежити Багаж, перш ніж перерізати горлянки усій компанії, що безтурботно похропувала). Гран запрагнув, і таки отримав, подвійну платню за обидва випадки.

— Якщо з нами щось станеться, — сказав Ринсвінд, — ніхто не знатиме, як користуватись знімкувальною коробкою. І більше жодних тобі картинок із доблесним Граном. Ти ж розумієш?

Гран покивав головою, не зводячи очей з останнього знімка. Він зображав Грана у героїчній позі — Гран біля купи перебитих тролів, одна нога гордо попирає їхні тлінні останки.

— Я і ти, і маленький друг Два Квітки — хокей? — сказав він. — А завтра, може, спробуємо кращий ракурс, хокей?

Він акуратно загорнув знімок у клапоть тролячої шкіри і запхнув його до решти у в’юк під сідлом.

— Здається, твоя ідея працює, — задоволено всміхнувся Двоцвіт, дивлячись, як Гран поскакав уперед розвідати дорогу.

— Атож, — погодився Ринсвінд. — Що герої люблять найбільше, то це — себе.

— А знаєш, ти потрохи стаєш профі у знімкуванні?

— Еге ж.

— То, може, захочеш залишити собі на згадку ось це. — Двоцвіт простягнув йому знімок.

— Це що? — спитав Ринсвінд.

— Та так... знімок, який ти зробив у храмі.

Ринсвінд, шокований, дивився на зображення. На ньому, з деяким натяком на щупальця по краях знімка, був величезний, скарлючений, зашкарублий, протравлений магічними настоянками великий палець — у повному розфокусі.

— І отак — усе життя, — стомлено сказав він.

— Ти виграла, — сказав Фатум, підсовуючи на середину грального столу свою купку душ. Товариство довкола них з полегшенням зітхнуло. — Та це — не остання партія, — додав він.

Пані всміхнулась, дивлячись в очі навпроти, що були наче дві діри на канві всесвіту.

А далі все щезло, залишились тільки ліси, які продовжували швидко занепадати, і хмара пилюки на горизонті — втім, її теж відносило кудись легким вітерцем. Та ще постать у чорних лахміттях, яка скоцюрблено сиділа на покришеному порослому мохом камені, що був орієнтиром для подорожніх. Постать мала такий вигляд, наче її ошукали, наче її незаслужено сахаються і бояться, хоча вона насправді є чи не єдиним другом жебраків та найкращим лікарем смертельно поранених.

Смерть — хоч у нього, звісно, не було очей — дивився, як Ринсвінд віддаляється, з таким виразом обличчя, — якби воно взагалі могло що-небудь виражати, — який зазвичай називають насупленим. Смерть завжди був винятково зайнятою персоною, однак тепер вирішив, що матиме хобі. Було щось таке у чарівникові, що Його несказанно дратувало. Ну хоча б те, що той не дотримувався домовленостей.

— НУ ПОСТРИВАЙ, ГОЛУБЕ, — сказав Смерть голосом, схожим на гуркіт могильних плит, — ПОБАЧИМО, ХТО КОГО.

У лігві дракона

Гора називалася Вірмберґ[44] і височіла понад зеленою долиною, піднімаючись ще на півмилі угору; велика, сіра, перевернута догори дриґом гора.

Біля підніжжя вона була всього кілька ярдів завширшки. Далі, чіпляючись за хмари, гора здіймалася у небо, граційно вивертаючись назовні, мов перекинута духова труба, аж доки її верхівку не утинало плато, повні чверть милі завширшки. Там був невеличкий гай з такою пишною рослинністю, що вона каскадом спадала через край плато. І якісь хатини. І навіть маленька річка, що збігала через край водоспадом і від дошкульних вітрів проливалася на землю дощем.

Там також було кілька печер, на кілька ярдів нижче від плато. Входи до них мали такий природно-грубуватий вигляд, що прохолодного осіннього ранку Вірмберґ скидався на гігантський голуб’ятник, що висів попід хмарами.

Це, правда, мало б означати, що місцеві «голуби» мають розмах крил трохи більший, ніж сорок ярдів.

— Я відчував це, — сказав Ринсвінд. — Це місце має сильне магічне поле.

Двоцвіт та Гран саме обстежували невелику печеру, де вони пополудні спинились на перепочинок. Вони перезирнулись. Коні спокійно пощипували соковиту траву біля потоку. Жовті метелики пурхали поміж кущів. Кругом пахло чебрецем, над яким вдоволено гуділи бджоли. На рожні тихенько шкварчав дикий кабан.

Гран пересмикнув плечима і продовжив змащувати жиром свої біцепси. Вони сяяли як мідні чани.

— Нормально, як на мене, — сказав він.

— Може, кинемо жереб? — запропонував Ринсвінд.

— Шо?

— Ну ж бо. Кинь монетку.

— Хокей, — погодився Гран. — Коли ти так хочеш. — Він сягнув рукою у свою торбинку і дістав звідти жменю дрібних монет, награбованих у різних королівствах. Обережно вибрав із купки свинцевий чверть-йотем (монетку, що була в обігу в королівстві Злотий) і поклав її на пурпуровий ніготь свого великого пальця.

— Називай, — сказав він. — Решка чи..., — він подивився на зворотний бік монети з усією уважністю, на яку був здатен, — якась така риба з ногами.

— Назву, коли побачу монету в повітрі, — відказав Ринсвінд. Гран всміхнувся і підкинув монетку догори.

Йотем підлетів, обертаючись довкола осі.

— Ребро, — кинув Ринсвінд, перш ніж монета торкнулась землі.

Магія не вмирає. Вона просто видихається з часом.

Ніде це не було більш очевидним на всіх широких голубих просторах дискосвіту, аніж у тих землях, що були місцем визначних битв під час Війн Магів, які відбувались невдовзі після Сотворення світу. У ті дні магія у своїй первозданній формі існувала повсюди і охоче застосовувалась Першими Людьми у їхньому протистоянню Богам.

Точна першопричина Війн Великих Магів загубилась в туманах Часу, але філософи диска погоджуються, що Першим Людям, невдовзі після їхнього створення, цілком природно увірвався терпець. І битви були славні — з шумом, тріском, феєрверками: сонце ходило колесом по небокраю, моря кипіли, бурі спустошували землю, малі білі голуби загадковим чином з’являлись нізвідки в кишенях одежі людей, і стійкість самого диска (який несли крізь простір на своїх спинах чотири гігантські слони, що й самі везлися верхи на черепасі) була під загрозою. Це закінчилось жорстким втручанням Верховних Старійшин, яким підкорялись навіть самі Боги. Богів зіслали в піднебесся, людей сотворили заново — значно меншими цього разу, і більшу частину старої свавільної магії забрали від людей.

Це, однак, не вирішило проблеми з тими місцями, які безпосередньо зазнали впливу чарів протягом періоду воєн. Магія видихалася — повільно, упродовж тисячоліть і, розпадаючись, вивільняла