Її величність кішка - Бернард Вербер

Голова сфінкса трикутної форми, у нього високі вилиці, плаский череп, великі гострі вуха, круглі очі, роздутий живіт, а хвіст такий тонкий, що його часто порівнюють зі щупальцями восьминога.

У нього набагато грубша шкіра, ніж в інших котів, ніби луска, часто вкрита зморшками. Все тіло сфінкса виділяє багато поту, на відміну від решти котів, у яких пітніють лише подушечки. Через відсутність шерсті його тіло чутливе до сонячних променів.

Сфінкси не люблять самотності й більш товариські, ніж інші породи. Вони часто стають лідерами у групі з різних порід. Через гострий розум їм не складно домінувати над іншими.

З людьми сфінкси дуже привітні. Якщо більшість котів задовольняється тим, що сидить на колінах, то сфінкси часто залазять на плечі, щоб притулитися до голови чи навіть облизати її. Сфінкси ніколи не бувають агресивними. Коли більшість котів демонструє свою незалежність, сфінкси зберігають людям вірність.

Іще одна особливість: сфінкси люблять попоїсти. Через відсутність шерсті їм потрібно багато їжі, щоб зігрітися й запастись калоріями, особливо взимку.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

29. В полоні у котів

Усі ми носимо в собі страх. Моя матуся боялась порохотягів, Фелікс — павуків. У Піфагора холоне кров від собак та конфліктів.

Що ж до мене, я вам вже казала, що не зношу води та дурості всіх навколо. І ось на мене звалилося все відразу. Кожна крапля, що падає на шерсть, обпікає мені шкіру. Я ненавиджу цю воду так само, як котів, що збираються здати мене щурам…

Ми вийшли з маленького водяного замку. В супроводі двадцяти великих котів, що корчать із себе наглядачів, ми йдемо до Версалю, лігва брунатної орди Тамерлана.

Небо все ще пронизують блискавки, земля трясеться від грому. Вся природа завмерла. Ні птахів, ні комах, ні живих звуків. Кожна блискавка засліплює мене.

Хто тягнув мене сюди?

Треба було слухати матусю, вона завжди казала: «Перш ніж щось робити — думай, Бастет, думай. Коли інтуїція каже робити одне, роби протилежне, часто це найкраще рішення.»

Дощ раптово перестає. Я зупиняюся струсити воду, але кіт-наглядач підштовхує мене вперед. Тепер, коли дощ більше не заважає, мені краще чути, що відбувається навколо. Мої вібриси відчули чиюсь присутність.

Я намагаюсь визначити, хто це. Мої ніздрі лоскоче запах, що йде зі схованки. Запах поту Наталі!

Чорт забирай, я зовсім забула про неї.

Хоробра жінка чекала на нас надворі, помітила, коли ми вийшли, і пішла за нами. Я тихо запитую Піфагора:

— У тебе ще є радіозв’язок з моєю слугою?

— За кого ти мене маєш, Бастет? Я був із нею на зв’язку весь цей час.

— Вона тут недалеко.

— Я знаю.

— Чому ти не попросив її допомогти нам?

— Я просив, але вона чекала слушного моменту, щоб усе пройшло гладко.

— І як вона визначить слушний момент?

Аби ж тільки не було пізно. Якщо вона почне діяти, коли ми опинимось у Версальському замку, буде нелегко вибратись.

Я нетерпляче питаю Піфагора:

— Чого вона чекає?

— Вона боїться мейн-куна.

Ось тобі, маєш! Тепер моя служниця боїться котів. Нечувано.

— Вона каже, що їх багато. Побоюється, що вони накинуться з пазурами.

— Але ж… але… вона жила з нами на острові, повному котів.

— Вона каже, що це були доброзичливі коти… а не ці розбійники.

— Кажи їй, хай негайно нападає, хай здійснить диверсію і визволить нас. ЦЕ НАКАЗ.

Ми йдемо стежками, проходимо ліс, як раптом Піфагор каже:

— Будь напоготові, зараз будемо діяти. Або пан, або пропав.

З’являється моя служниця з підпаленою палицею. Несподіванка та інстинктивний страх перед вогнем спрацьовують на нашу користь. Ми з Піфагором не марнуємо нагоди, вириваємося з лап наших наглядачів, розвертаємось і тікаємо щодуху.

Уявіть собі таку ситуацію: по дорозі біжить Наталі з підпаленим патиком в руці, Піфагор і я, а за нами женеться Нунур, здоровенний норвезький кіт, і ще двадцять таких самих кицьланів.

Ніколи б не повірила, що колись мене переслідуватиме котяча банда!

Наші вороги набирають швидкості. У моєї служниці з’являється ідея, яку я вважаю провальною. Ми вибігаємо до річки — і Наталі пірнає в неї. Піфагор кидається слідом за нею і швидко пливе, намагаючись її наздогнати.

Ні, тільки не це!

Вороги зараз впіймають мене. Що б ви зробили на моєму місці? Я зціплюю зуби та заплющую очі. У пам’яті виринає болючий, мабуть, найгірший, спогад з дитинства, яким я вже з вами ділилась: колись моя служниця хотіла скупати мене.

Я ніяк не могла відбитися, вона передбачила мою реакцію і вдягнула кухонні рукавиці, такі товсті, що я не могла проколоти їх ні кігтями, ні зубами. Вона намочила мене всю під душем, моя шерсть стала липкою і важкою. Дурненька не знала, що котів не треба купати, бо ми постійно вмиваємось язиком.

Я була збезчещена. Але їй цього було не досить, вона вирішила на додачу ще й намилити мене. Я опинились по вуха в мильних бульбашках та ще більшій ганьбі. На завершення цих тортур мене сполоснули в холодній воді.

Не зичу вам такої долі. Не зичу такого принизливого досвіду нікому, навіть найлютішому ворогу.

Потім вона висушила мене рушником і феном для волосся. Аби помститися, я нацюркала їй під ліжко, покакала в її черевики та роздерла її подушку на шматки, що аж пух літав.

Через цю дитячу травму я боюся стрибати у річку.

— Поспіши! — здалека гукає Піфагор.

Мейн-кун із норвежцем все ближче. І я роблю неможливе: заплющую очі, набираю в легені повітря та пірнаю у воду.

У житті бувають моменти, які хочеться забути. Це один з них. Я занурююсь у холодну воду. В мене намокли лапи, живіт, підборіддя. Жах. Щоб не втопитись, я махаю лапами в різні боки.

Рефлекси не підвели, бо я виринаю на поверхню, і навіть якщо відкриваю рота, набираю води і кашляю, мені все ж вдається вдихнути трохи свіжого життєдайного повітря.

Яке ж це відчуття холоду та вологи неприємне і негідне мене! Волога льодяна маса стискає моє тіло зусібіч. Я пробую рухатись у воді і помічаю, що, коли слухаюся свого тіла, то залишаюсь на поверхні.

Я стараюся наздогнати служницю, коли ззаду лунає гучний «хлюп». Його спровокував мейн-кун, він кинувся у воду в надії наздогнати мене. На відміну від мене,