Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Іван мовчки, зосереджено поглинав свою вечерю, і тільки коли я сказала, як наш Івасик виріс, він відповів, витерши вуса від сметани:
– Мав у кого вдатися.
Я відчувала, що думки його зараз дуже далеко і мої розповіді про поросят і курей ходять навколо нього десятими дорогами. До нас доходили чутки, що в Україні знову неспокійно, знову повстали козаки, громлячи польських панів. Іван бував колись на Січі: гуляв із козацтвом по степах широких та по Чорному морю…
Попе-попереду Сагайдачний!
Веде своє військо, Військо Запорізьке
Необачний… —
він раптом затяг тихенько, дивлячись кудись повз мене, повз нашу хату та й повз усе…
– Чогось тебе на співи не тягнуло, коли був голодний, – спробувала я пожартувати.
– Нагодувала, напоїла, то ще й цьом мусиш дати, – відповів він чи то жартома, чи як… Тільки замість цьома я поставили перед ним масляницю.
– Поможи мені, Іване, бо рук уже не чую. Завтра, може, хтось із родини прийде, тож треба буде щось на стіл поставити.
Він не сказав ні слова і послушно почав бити масло, сопучи та морщачи лоба. Одначе думки його були все одно там, з козаками…
Я побігла у комору помитися, перевдягнути сорочку. Коли ж повернулася, то мій чоловік стояв у хаті перед скринею, віко якої було відчинене. Він тримав у руках свою стару козацьку шаблю, пістоль, порохівницю і ріжок для куль. Я притулилася до нього і стояла мовчки.
– Там, на Січі… Он де, Марусечко, справжня воля. Там усі рівні: нема ні пана, ні хлопа. Товаришами один одного величають, а не псячою кров’ю. А земля там яка!..
Я притулилася до нього іще сильніше. Мені ставало страшно, коли Іван починав говорити такі речі. Що нам до панів та хлопів? Мій чоловік майстер, синок росте, земля є, хата, господарство. А козаки собі нехай бунтують: тільки там, у себе. А тут уже як є. Не хочу я того визволення, аби тільки війна не прийшла до нашого краю, аби не загинули найрідніші, найкращі. Я про це кожного вечора молила Бога, але вголос не говорила цього своєму чоловікові і не скажу ніколи, аби він не розізлився на мене. Я зможу його стримати, не дам піти на війну і цього разу він точно не загине.
– Ходімо лягати, бо я щось змерзла, – попросила.
– Щось Івасика довго нема, – сказав Іван, виглядаючи у вікно.
– Він у баби заночує. Ходи.
Іван склав акуратно свою зброю назад у скриню, закрив віко. Я взяла його за руку, повела за собою. Ми полягали на лежанку, я притулилася, слухаючи його серце. Ми не стали відразу кохатися: сама собою зав’язалася бесіда. Згадали про давно минулі роки нашої юності, залицяння, короткі літні вечори, проспівані ночі. Ця розмова трохи розвеселила нас, тож скоро слова переросли у поцілунки. Ставало все тепліше, гарячіше; ми скоренько позбулися від непотрібного одягу – і я враз відчула на собі легкий тягар його тіла. Він цілував мене і пестив – я заплющила очі від блаженства, руки ж усе сильніше притискали кохане тіло до себе…
Ми лежали на ліжку, не криючи своєї наготи. Раптом знову та сама тривога, знову те саме дежавю! Три, два, один…
Хтось постукав легенько у віконну раму.
Коли ми були вже одягнені й Іван відчинив двері, на порозі стояв якийсь перебендя в лахмітті. За його плечима була кобза.
– Ну, здоров, товаришу, – привітався.
Мій чоловік раптом посміхнувся і вхопив нежданого гостя в свої обійми.
Цього чоловіка звали Східняком, родом був десь із Слобожанщини. Січовик. Колись вони з моїм чоловіком козакували, навіть в одному курені жили і «хлебтали з одного казана курінну щербу».
– Я від Хмельницького. Іди клич надійних людей, будемо говорити, – сказав Східняк, сторожко виглядаючи у віконце. Іван узяв шапку і пішов. Гість примостився втомлено на лаву, узяв кобзу й заграв. Я знала, що моя пісня мала силу, але його – ще більшу.
Розділ 26
Гаврило
Усі ці дні були дуже тривожними: хлопці один за одним тікали до Хмельницького… Городок притих. Бундючна польська шляхта дивилася на людей зверхньо і ще з більшою ненавистю: по околиці розійшлася новина про Корсунь і Жовті Води. Ми чули, як вони нахвалялися, що батогами розженуть «хлопське» військо і всіх бунтарів пересаджають на палі. Мені було страшно за тих людей, за Марію і її сім’ю. Жінка крок у крок ходила за своїм Іваном, усюди тягаючи дитину. Навчила малого, аби той плакав і просив татка не йти до козаків. Та Іван чогось і сам не йшов. Обробляв господарство, порався біля хати, був суворий і зосереджений. Із сусідами говорив коротко, коли ж бачили поблизу когось із панів чи жовнірів – тут же розходилися. Вони щось задумали, але що – Марія не знала.
А тим часом чутки ходили різні: одні запевняли, що Хмельницький уклав з поляками мир, що королівські комісари зуміли перехитрити гетьмана і він далі, на Галичину, не піде, залишивши її панам. Інші казали, що хитрий Хмель тягне час, бо хоче закликати на допомогу турків. Треті взагалі бачили велетенську армію короля, що сунула із заходу на схід, і кінця краю їй не було видно. Далі ж пішли добрі чутки про Пилявецьку битву, про облогу Львова та про Семена Височана, що гуляє по Галичині, визволяючи місто за містом, село за селом.
Того дня я знову пішов до церкви і молився там, стоячи навколішки перед образом Господа. За мною зайшла Марія, а з нею й інші жінки. Вони тут будуть молитися, аби війна не забрала їхніх чоловіків і дітей. Отець повагом махав кадилом, курячи пахучим ладаном.
Церква Благовіщення стояла не десь на околиці, а в самому Городку. На це довелося віддати одному з місцевих русинів свій ґрунт і випрошувати довго милості в короля. Зате є в місті церква, і то навіть не дерев’яна, як колись, а мурована…
Наш отець співав рівним голосом, не випускаючи кадильниці з рук, погляд же його тривожно блукав десь біля дверей храму, звідки долинали
