Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Де мій чоловік, де Іван?
– Га?
– Ти бачив мого чоловіка – Івана-з-Городка?
Запорожець знизав плечима:
– Івана? Хто ж не знає такого орла?! Іди далі, всередину, його туди повели.
– Повели? – насторожилася жінка. – Він що поранений?
– Хтозна, – відмахнувся козак і пішов.
– Маріє! – покликав я. Вона впізнала прибігла.
– Що з ним?
– А ти чого тут? – відповів я запитанням на запитання.
– Я чула, розумієш?! Чула його бойовий клич, дихання, стогін, крик, а потім… видих. Останній. Чула. Я не могла помилитися, розумієш, не могла!..
Жінка була така налякана і розгублена, що я підвівся, узяв її за руку і повів за собою.
– Та цить уже! Зараз знайдемо твого чоловіка! – спробував заспокоїти її, хоча й сам добре не знав, що з ним могло статися. Так, бачив у бою, але згодом усе так швидко перемішалося в тій кривавій круговерті…
– Що значить «повели»? – раптом запитала Марія, пригадавши слова козака.
– Добре, хоч не «понесли», – відповів я хмуро, тож Марія більше не питала нічого.
Ми швидко пішли до замку, маючи намір знайти Івана серед живих. Дорогою ніхто не стримував, ніхто не питав, тож ми зайшли у ті самі палати, де колись відпочивав король Ягайло, а тепер валялися тіла останніх захисників фортеці.
Дрова у каміні сьогодні палали весело, як ніколи. Викладені з каменю стіни замку уже не були такими холодними, як завжди, мур ніби ожив. На ньому рухалися, посміхалися тіні від світла заграви, дзвінкою луною відбивалися голоси людей, звуки музики і співів. Із портретів, закутих у добротні старовинні рами, на все це сердито дивилися статечні пани, що жили колись у тому замчищі і фундували на нього великі гроші. У світлицях, де колись сиділи галицькі бояри і польські королі, бенкетували тепер козаки. Столи гнулися від наїдків, старі королівські вина лилися рікою. Козаки пили із золочених кубків, одягнені ж були у дорогі кармазини.
– Слава Хмельницькому!
– Слава Війську Запорізькому Низовому!
– Слава! – лунало по цілому замку.
– А давайте вип’ємо за нашого Івана! За героя, завдяки відвазі якого ми здобули місто і втратили так мало братчиків. За Івана-з-Городка!
– За Івана!!! – дружно гукнуло товариство.
Марія звелася на носки, розглядаючись по світлиці: де ж він? Так ось же! Її Іван стояв поруч із самим полковником. Впізнати його було годі: кармазиновий жупан, шаровари, шабля… Йому налили вина в золотий кубок, чоловіки сильно вдарилися своїми чарами, випили. Музика знову заграла, Іван обійнявся з полковником, вони удвох затягли:
Попереду Дорошенко,
Веде своє військо, Військо Запорізьке,
Хорошенько.
Гей, долиною, гей широкою, хорошенько.
А позаду Сагайдачний, А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний.
Гей, долиною, гей, широкою, необачний.
Гей, долиною, гей, широкою, необачний!!!
– Так ось для чого мого чоловіка повели до замку – горілку пити! А я тут побиваюся… Хоча, нехай співає, це ж у стократ ліпше, ніж має стогнати, а я – плакати.
Я тільки посміхнувся від тих Маріїних слів. Помилувавшись іще трохи славною козацькою статурою свого чоловіка, Марія обернулася й пішла – більше їй тут, поміж козаками, робити нема чого. Іван її зауважив і догнав за межами замку. Вечір уже був холодний, тож він накинув їй на плечі свій кармазин. Марія поглянула на нього, він посміхнувся без слів, обійняв, і вони пішли до свого дому. Ішли мовчки, тільки Іван потиху наспівував:
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть…
Я провів їх поглядом і знову вкотре посміхнувся, згадавши свою Маринку.
Тим часом замок почав розгоратися – Капуста наказав його підпалити.
Розділ 28
Демон
Зізнаюсь вам: у той похід ми йшли як на спацер. Козаки знову бунтували, і нам у черговий раз доводилося гасити той бунт їх власною кров’ю. Ніхто з вельможної шляхти не мав тоді сумнівів, що побити козаків цього разу буде ще легше, ніж минулого, а дурного Хмельницького ми зловимо і посадимо на палю. Разом із Хмельницьким назавжди мало зникнути й козацтво, а з ним – і Україна…
Отож, поверх гусарських латів я одягнув шовковий плащ із золотою застібкою, під сідло, замість попони, кинув шкуру гепарда, а до боку пришпилив коштовну шаблю, руків’я якої було обсипане дорогоцінним камінням. Рушили. Мої слуги за мною везли вози, навантажені добром: у тім поході я мусив почуватися комфортно, так що взяв навіть улюблений нічний горщик, якого завше тримав біля ліжка у своєму наметі. Гарний такий був, із вилитими золоченими купідончиками замість ручок. Ті купідончики із замилуванням слухали й дивилися на мене щоранку, коли я пісяв у цю вазу. Мої придуркуваті друзі Лихо і Біда не раз брали мене на кпини через тих купідончиків, кілька разів намагалися відірвати їх, усе норовили запхати туди свої морди, щоб нахаркати, або пуцьки – щоб надзюрити. Ух, як же це мене дратувало: тоді я гнав геть із шатра цих ґевалів із найгіршими прокльонами та все нагадував, що лайдак мусить ходити сцяти надвір, як пес, і тільки вельможний пан має високе право попісяти у таку вишукану нічну вазу.
Цей горщик пропав у цім поході, як і решта мого добра… А спершу все так добре починалося: ми вішали козаків, рубали їм руки, виколювали очі, віщуючи козацтву швидкий кінець. Та раптом уся Україна повстала… Побачивши таку силу, ми кинулися навтьоки, погубивши не тільки свої намети, вози та нічні горщики, але й коштовні шаблі, прикрашені дорогоцінним камінням. Козаки пустили нам навздогін великого червоного півня, що догнав нас і так клюнув у сраку, що панство стрималося аж під Замостям…
З-за високих фортечних мурів ми виглядали і бачили, як люди з радістю зустрічали новий час, у якому не буде ні панів, ні ксьондзів, ні панщини. Не були вже кріпаками, холопами та псячою кров’ю – крила розпустилися за їхніми спинами. Білі крила…
Диявол рвав і метав… Завдання нам було поставлено чітко: треба було нейтралізувати Хмеля, повернути старий лад і відбудувати колишню систему.
Поляки не хотіли так просто віддавати свої володіння козакам – і цим ми збиралися скористатися. Король зібрав нову, ще більшу силу, аби знову підкорити собі Україну. Знову пішли криваві бої, тяжчі за попередні. Скільки тисяч років живу, а ще не бачив, щоб люди так мужньо
