Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Розділ 24
Сьогодення
Вуйко Гаврило сидів на лавочці в церкві, поклавши свій картуз поряд. Усередині знаходилося іще декілька людей – невдовзі тут мала початися вечірня. Гаврило був одягнений у старенький поношений сивий костюм, тепле чорне пальто. Сидів мовчки. Поруч нього, стоячи на колінах, молився майор міліції Михайло. Доказавши свої молитви, він широко перехрестився і підвівся.
– Слава Ісусу Христу.
– Слава навіки Богу, – відповів Гаврило.
Михайло сів поруч із ним.
– Про що задумався, друже, чого невеселий?
– Хіба ж нема про що нам думати? Подивися, як мало людей прийшло сьогодні до храму Божого! Де ж уся молодь?
– В Інтернеті сидить. Або в телевізорі, – відповів майор.
– Отож-бо й воно. Були часи, коли диявол хотів знищити нашу церкву, людей за освячені паски, за коляди, за вертеп з роботи виганяли, школярів переслідували, а вони і так ішли, ішли – дім Господній завжди був повний. А тепер?
Михайло мовчав. У нього були думки з цього приводу, але він не поспішав їх озвучувати – не хотілося вступати зараз у дискусію з Гаврилом. Натомість мовив:
– У мене є новини відносно нашого Івана.
– Помер?
– Не поспішай, Гавриле. Маю на увазі розслідування. Злочинці – потужні люди, а прикриває усю цю справу прокуратура! Я натрапив на слід убивць: вони ховалися на дачі одного з прокурорських. Ми їх там оточили, тільки вони втекли – підземний хід на дачі був, уявляєш? Після того на мене почали тиснути, були б з роботи вигнали, але я узяв лікарняний…
Гаврило поглянув на майора.
– Нащо ти мені все це розказуєш?
– Хочу, щоб ти допоміг мені, брате-товаришу.
Гаврило засовався на місці.
– Давай після служби.
– Не можу. Мушу летіти.
Завжди так із цим майором – навіть у церкві посидіти не може.
– Добре, кажи.
Залунав дзвін, люди підвелися, почали хреститися. Встали і Гаврило з Михайлом.
– Треба втримати Іванову справу. Не можна її віддати чорним. А ще треба допомогти Майдану!
Михайло витягнув з-за пояса щось холодне залізне й запхав Гаврилові до кишені.
– Я тобі не лікар, щоб ти мені до кишені пхав, – спробував заперечити Гаврило. – Що це?
– Пістолет. Ну, для самооборони. Справа ж то наша тривожна. Давай, мені вже час, – попрощався Михайло й почав поволі просуватися до виходу. Гаврило хотів був заперечити, але тут із дияконських врат вийшов священик і почав Богослужіння. Михайло підморгнув Гаврилові на прощання, перехрестився і вийшов з церкви.
Розділ 25
Марія
Верещиця все несла і несла свої води. На зміну дням приходили ночі, а замість літа в нашу хату стукала зима. Вона гостювала довго, проте рано чи пізно підводилася і йшла геть, а на її місце знову вставало, підіймалося сонечко.
Я вже давно збилася з рахунку поколінь, втратила лік кількості життів і смертей, які мені довелося пережити. Про них я згадувала, переглядаючи свої вишиванки, сховані в скрині. Дивні орнаменти перепліталися червоними та чорними нитками. Як і в природі. Мій Іван не змінювався, завше залишаючись вірним собі. Я також не бажала здаватися. Була упевнена в тому, що мені от-от вдасться розірвати ланцюг тих смертей, що Доля нарешті змилується наді мною, і я зможу вихопити свого чоловіка з того світу, зможу повернути сонце у свій дім.
Часи нам довелося пережити і справді жорстокі. Щойно минала чергова воєнна завірюха, тут же нас палила пожежа або косила пошесть. Власники міста торгували нашою землею, за кожним разом встановлюючи якісь нові свої примхи. Міські війти, які купували уряди за гроші, ставили рогачки на кожному мості, на кожній брамі, аби обдерти торговця чи ремісника до нитки. На селян також упало немало податків та чиншів, повинності прибавлялися з кожним роком. Навіть рибу нам ловити не давали, передавши стави в оренду львівським купцям. Саме через усі ці побори кілька разів у місті та околиці спалахували бунти проти сваволі панів та війтів. Жовніри ті бунти гасили, але люди усе повставали.
А ще часто набігали татари…
Що б я не робила, хоч би як старалася врятувати Івана – все даремно. Гаврило питав мене, чи не досить, – я не відступала. І ніколи не відступлю…
Ішли Зелені свята. У цю пору на селі завше дуже багато роботи, тому до хати з поля повернулася вже під вечір. Втомилася. Сьогодні прополола усі грядки, розпушила землю, підживила городину. Бур’яни, немов із ланцюга зірвалися, так дерлися до сонця після останнього дощу. Далі я обійшла господарство: погодувала поросят, позаганяла до повітки курят і качат, позбирала яйця із гнізд. Лишився голодним лише наш Бровко: він спостерігав за мною поглядом, коли ж я підходила, то заходився завзято махати хвостом. Однак годувати я його і так не збиралася, бо наш гоноровий пес їв тільки те, що йому приносив Іван. Що ж, нехай тоді почекає.
Повернувся Івасик, що пас череду з іншими хлопчиками. Подоїла корову, погодувала сина і послала до бабці, аби відніс їй свіжоспеченого хліба й молока. Послухався. Пішов.
Я швидко почистила рибу і поставила варити юшку. Хоч нам рибалити на ставі і забороняли, та я завжди примудрялася хоча б раз на тиждень дістати кілька свіжих щупачків. Наш кіт уважно спостерігав за тим, як я пораюся із тими щупачками, облизувався і нявчав… Я випровадила його надвір. Тепер ще треба позамітати, а також збігати на город і нарвати молодої цибулі: мій Іван дуже любив сир зі сметаною та свіжою цибулькою. За вікном вже починало сутеніти.
Мій Іван був цеховим майстром, і я тим дуже пишалася. Його поважали в місті, так що навіть пани віталися з моїм чоловіком, не кажучи вже про хлопів. Він багато працював, тому в нашому домі завжди водилась якась копійчина. Ми складали плани про те, що докупимо ще землі…
Іван зайшов до хати, приволікши із собою добрий оберемок липових гілляк. Я й забула, що сьогодні Зелена субота і треба «намаїти» хату.
– А я не забув, – на випередження мовив мій чоловік.
Він ніколи не забував ні про дідуха, ні про писанки… Тож тепер у хаті пахнуло не тільки рибною юшкою, свіжим хлібом та цибулькою, але й духмяною липою. Іван прикрасив нашу кімнату,
