Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Із прибуттям королеви сюди злетілося багато чорних воронів. Ці птахи літали над Городоцьким замком і голосно каркали, віщуючи війну, голод і злидні.
– Вони мене лякають, – зізналася королева.
– Це на сніг.
Ядвіга дивилася кудись крізь мене, про щось думала, тоді запитала:
– Ну, ти був у місті?
– Як ви і наказали, ваша величносте.
– Що бачив?
– Містечко невелике, але живе. Особливо околиця дуже гарна. Уявляю, як тут мило влітку. Думаю, його величності, королю Ягайлу, дуже сподобається ця місцина, оскільки він завзятий мисливець. Люд тутешній усякими ремеслами займається, торгують. Добрі прибутки від солі мають. Багато купців сюди заходять дорогою до Львова.
Королева й далі продовжувала думати про щось своє.
– Про що говорять у місті?
– Сміються зі своєї старої влади. Кажуть, що власник цього замку Владислав Опольчик так тікав перед вашою величністю, що й вечерю лишив на столі.
При цих словах я мимоволі посміхнувся, бажаючи таким жартом розвеселити свою пані, однак вона залишалась такою ж холодною.
– А про нас що говорять?
Я витримав певну паузу, тоді почав розповідати:
– Із їхніх розмов зрозуміло, що вони не будуть тужити за мадярами, але і наш прихід не сприймають із великою радістю. Часто згадують князя давнього Данила Галицького, зберігаючи до нього найтепліші почуття. Навіть містечко своє називають «княжим городком». Тому я б радив їх потроху з міста витіснити: нехай би йшли собі до ролі, чи свині пасти. У Городку ж треба поселити своїх людей, надійних…
Вона не відповіла нічого, натомість знову спитала:
– Що чути зі Львова?
– Львів мовчить. Тамтешні райці чекають вашої величності, готуються до зустрічі.
Королева зайорзала на троні.
– Вони мене зневажили. Скільки я вже тут сиджу, а мужі львівські не вийшли зустріти мене, навіть жодного почту не прислали. Ні, я тепер не поїду до Львова, нехай вони сюди, до Городка, прибудуть на поклін до мене…
Останні слова королева говорила все тихіше і тихіше. Холод, а ще втома від далекої і важкої дороги брали своє. Тільки її тіло обігрілося теплою накидкою, як тут же дрімота заплющила її повіки. Враз стало тепло, тихо і спокійно. Я прислухався до її рівного дихання і нагнувся над нею: треба було нашепотіти їй у вухо «правильні думки». Тільки я приступив до своєї роботи, як раптом блиснуло яскраве світло – і тут же з’явився Гаврило.
– Чого ти приперся, білий. Іди поміж хлопів у їх смердючі хліви і там розказуй свої бредні про любов і милосердя. Тут, у замку, моя парафія.
– У пеклі будеш командувати, – спокійно відповів ангел. – Грядуть нові часи, і нам треба відновити баланс. Ти ж знаєш, нечистий, якщо зараз почнемо воювати, то все може рухнути, завалитися. І вам, чорним, і нам потрібні людські душі, бо без них ми нічого не варті. Треба домовлятися, Недоле.
– А хто проти? – спокійно відповів я. – Ти іди собі поміж бідними, я ж буду тут, серед розкоші і багатства. Як там у Писанні: «Скоріше верблюд пройде крізь вухо голки, ніж багач потрапить до Царства Божого», чи не так? Оце і буде наш баланс. Чим погана угода?
Проте Гаврило того вечора не був настроєний на філософську дискусію.
– Так не може бути.
– Що, не чесно? Я знаю. А чого іншого ти від мене чекав?
– Ядвіга тут буде правити. Цей край процвітатиме. Тому, чорний, я вам її не віддам.
Мене враз прорвало – і я зареготав.
– Ха-ха-ха! Ти наївний дурень, білявчику. Хіба ж для того я пошматував Русь і привів сюди чужинців? Ядвіга вже моя: сила золота, що блищить на короні все сильніше й сильніше, тягне її до мене, ангеле, і ти її не втримаєш…
Раптом Ядвіга прокинулася.
– Хто ви?
– Твої радники, королево, – відповіли одночасно. Вона була у напівдрімоті, тому не здивувалася, а запитала після паузи:
– Ну і що ж ви мені порадите?
– Дві дороги маєш, – мовив Гаврило. – Ліворуч – за ним, або праворуч – до мене.
– Та хто б до тебе йшов? Їй призначено бути великою володаркою, котрій потрібні гроші й армія, а не твої чотки і молитовники! – Я не збирався віддавати ініціативу.
Гаврило також не здавався:
– Мусиш покорити землю Львівську добрим і мудрим словом. Тоді люди підуть за тобою…
– Хто, русини? Це ж бидло, брехливі лайдаки і смердюче, бунтівне лайно! Вони ж навіть почту не прислали до Городка, аби зустріти свою королеву! У нас вірні воїни і гострі шаблі: досить, аби вирізати цих невдячних собак! Ти тільки слово скажи, владарко, і Львів тут же впаде до твоїх ніг!
Гаврило не слухав моїх слів і далі говорив рівно і стримано:
– Не можна даремно проливати кров. І тут, і там – живі люди, котрих матері, дружини й діти чекають вдома. Тебе мають любити й поважати, королево, а не проклинати.
– Не будуть боятися, то й не поважатимуть!
– Об’єднай цю землю силою свого духу, слова і розуму, Ядвіго! Тоді держава, яку ти збудуєш, стане великою силою, здатною боротися з хрестоносцями на заході і з ордою – на сході. І русини, і литовці, і поляки чекають на мудрого володаря, аби їх об’єднав, захистив і дав їм мудрий закон!
– Тю, які дурниці! Литваки і русини ніколи не будуть рівними із поляками, бо то є зрадники і злодії!
– Якщо зробиш, як раджу я, – отці молитися до тебе будуть, як до святої!
Я знову удавано засміявся.
– Які ще отці? Оті облізлі чорні круки, що у гріху сидять глибше за корчемних волоцюг? Не забувай, володарко, це вони тебе відірвали від твого коханого і віддали за того твердолобого Ягайла! Їм усім треба втерти носа: і Ягайлові, і ксьондзам, і шляхті! Тому кажу тобі: дай наказ! А потім сиди собі тут, пий гаряче вино і розважайся, а ми самі все зробимо. І оком змигнути не встигнеш, як принесемо тобі Львів на золотому блюдці!
– Не слухай його, королево!
Раптом Ядвіга здригнулася… – і прокинулася остаточно. Вона роздивлялася, кліпаючи очима навколо. Ми із Гаврилом зникли, а разом із нами і дивний сон випарувався із її пам’яті. Прийнявши личину радника, я продовжував стояти, чекаючи її наказу. Вона ще мить подумала, тоді сказала:
– На Львів із вогнем та мечем не піду. Зате наказую ще сьогодні видати грамоту до мужів львівських. Тільки напишемо її не на папері, а висічемо на блясі. Нехай знають вони, що не лише зі словом
