Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан
Мортон відклав “вічне перо”. Закурив.
“…Так, Філіппе, можна не турбуватися. І не поспішати.
Але не з тих причин, що гра принесла добрі дивіденди, а тому, що ти не витримав цю гру. В ній треба забути про спорт. І мати на меті лише одне — зиск.
Ми добре заробили за ці роки. Я міг би з повним правом демонструвати власний спокій і власний комфорт. Але я чомусь з біса добре пам’ятаю, чому так швидко відбігали і відстрибали Хоок, Інгеллоу, ті троє з квадратними щелепами і плоскими носами. Поки що газети не зв’язують ці факти в одне, але від цього мені не легшає…
Хоч як дивно, смерть Хоока не зблизила нас з Дорогі. Навпаки — віддалила. Пітер був чесним, відвертим хлопцем, який любив своє діло й погано відчував кон’юнктуру. Це стало особливо очевидним після його смерті. Мабуть, нам обом забракло Пітерової нелукавої стійкості. Може, я заздрю його мужності в спорті і в житті? Навіть “пішов” Пітер красиво: останній гол Хоока вважається одним із найкрасивіших у нашому футболі останніх років.
Я вже так не закінчу. Я сховався за лаштунки. І опинився сам. Наодинці з тверезим, чітким розрахунком. А на освітленій арені падали мої колишні друзі — гладіатори.
Коли у нас із Дороті все розпалося, я зрозумів, що давно вже живу без будь-якого інтересу. І омріяний спокій у шкіряному фотелі — дика, підла порожнеча, яку почали заселяти тіні прямодушних хлопців, що вміли заробляти на життя тільки в один спосіб — відкритий, на людях…”
Мортон поникав по просторому кабінету. Підняв з журнального столика купу газет. Ще раз перебіг заголовки повідомлень про вчорашню смерть Інгеллоу. На одній з фотографій була і його сумна фізіономія.
“Ну що ж, треба дописувати”, — подумав Мортон і попрямував до темного різьбленого письмового столу.
…“Напевне, з “конойоном” не все гаразд. Тепер це зрозумів навіть Неш, який фанатично обстоював нешкідливість зілля. Здається, вій хотів мене заспокоїти, аби мати можливість експериментувати далі, одержуючи разом з Мейєрсом і мною добрий прибуток на тоталізаторі. Очевидно, “конойон” має властивість накопичуватися в організмі. І рано чи пізно фатально вражає людину.
Я запропонував Мейєрсу і Нешу (Боб у цій справі — пішак) припинити застосування “конойону”. Крістофер відповів, що в справах подібного розмаху без втрат не обійтися і треба сприймати їх спокійно. Людська жертва, яка вряди-годи приноситься публічно, тільки драматизує, робить цікавішим будь-яке видовище.
Отже, загнати джина назад у пляшку я не в змозі. Сподіваюся, що це зможете зробити ви, джентльмени!..”
Мортон акуратно заклеїв конверта. З мармурової підставки взяв невеличкого срібного дзвіночка. Струснув.
Почулася кваплива хода служниці.
— Місіс Боулс, ви, здається, збиралися йти за покупками? Зробіть ласку, йдіть зараз і киньте до поштової скриньки цього листа.
— Добре, сер. Я вже йду…
За хвилину Мортон почув, як на першому поверсі м’яко клацнув замок вхідних дверей. Він поволі висунув шухляду столу, дістав невеличкий важкий браунінг. Мортон придбав його після того, як оселився в цьому великому особняку, обставленому важкими старовинними меблями. Багата людина повинна мати чим боронити своє майно.
Не зволікав. Підійшов до великого кольорового телевізора і ввімкнув звук на повну силу. Повернувся в улюблене глибоке крісло. Приставив пістолет до скроні. “Нічого, — майнуло в голові. — Це — не страшніше за “конойон”…”
Звук пострілу поглинула музична істерія, яку влаштував на екрані ансамбль “Роллінг Стоунз”.
Віктор Савченко
ХАМСИН
Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. Ящики 8 керном лежали просто неба, поряд із дощатим будиночком бурильників.
— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліти. Глибина… — Він перевів погляд на стратиграфічну колонку: — Глибина тисяча вісімсот метрів.
Спека його, здавалося, не доймала — на лобі жодної краплини поту.
— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо до лісосмуги, охолонемо.
Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки через поле стиглого вівса. Йшли мовчки. А коли нарешті дісталися затінку, мій супутник озвався:
— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Сказати точніше — пекло.
Ткач ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового.
— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? — мовив він по хвилі. — Піднесеності й суму. Та спочатку охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі й стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникають твої тривоги. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла й простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчинишся в пекучому безгомінні, настає раптом дивовижне відчуття, ніби в тобі виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах зацікавленість, він заклав руки за голову й провадив далі: — От зараз я лежу під оцим деревом, ви сидите, прихилившись спиною до нього ж, навколо висока трава. Так от, цю картину я вже бачив, там, у пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я її не розгледів як слід. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ні відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того, що я зазнав тоді, мені весь час здається, ніби я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.
— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося тоді в пустелі, відбулось якесь зрушення в психіці й у вас з’явився дивний комплекс, начебто все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.
— Ця думка й мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я, мабуть, тим здогадом і вдовольнився б. Бо й справді, хіба мало закомплексованих на світі… Але ж та обставина… — Цього разу він глянув на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачити…
Якийсь час він лежав мовчки. Його міцно стулені губи й вигорілі на сонці брови на засмаглому обличчі здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розімкнулися й він мовив:
— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити
