Дев'ять Принців Амбера - Роджер Желязни
Піші солдати були вже футах в ста від нас, ми швидко розвернулися і поспішили до арки. Дейдра вже пройшла крізь неї.
Ми побігли, і ми встигли. Поруч з нами заясніло безліч мечів, і нападаючі не витримали і повернули назад. Потім ми прибрали зброю, і Рендом прошепотів: «От тепер мені кінець», і ми вирушили до групи людей, що вийшли захистити нас.
Рендону тут же було наказано здатися в полон і віддати зброю, що він і зробив, знизавши плечима. Потім два охоронці стали по боках від нього, третій — позаду, і ми продовжили спуск.
З усією цією кількістю води, що оточувала мене, я втратив всякий рахунок часу, і не можу сказати, чи йшли ми п'ятнадцять хвилин чи півтори години, поки не дісталися до місця призначення.
Золоті ворота Рембо височіли перед нами. Пройшовши крізь них, ми увійшли в місто.
Все коливалося в зеленому тумані. Нас оточували будівлі, тендітні і в своїй більшості високі, розташовані такими групами і таких кольорів, що мій мозок у пошуках старих спогадів та асоціацій розколювався на частини. Я нічого не згадав і у мене в котрий раз розболілася голова від плутанини обривків того, що раніше я добре знав. Адже колись я ходив цими вулицями, або дуже схожими на них, це-то я згадав.
З тих пір, як у Рендома зажадали меч, він не вимовив жодного слова. Вся ж розмова Дейдри звелася до одного питання: де Льювілла? Їй відповіли, що вона в Рембо.
Я почав розглядати наш ескорт. Це були зеленоокі чоловіки з зеленим же, червоним і чорним волоссям, і лише у одного очі були фіолетовими. Всі вони були одягнені у штани й плащі з водоростей, з кольчугами на грудях і короткими мечами, що стирчали з-за поясів з черепашок. Борід і вусів у них не було. Ніхто не звернувся ні з промовою, ні з яким-небудь питанням, хоча я ловив на собі іноді їх косі погляди. Але меч у мене не відібрали.
У місті нас провели по широкій вулиці, освітленій тим же полум'ям на колонах, що стояли тут куди ближче одна до одної, ніж на сходах, а люди витріщалися на нас через п'ятикутні вікна, і мимо пропливали банькаті риби. Коли ми завернули за ріг, холодна течія обвила нас, як бриз, а ще через кілька кроків з'явилася тепла течія, як лагідний вітерець.
Нас провели до палацу в центрі міста, і я знав цей палац, як моя рука — рукавичку, заткнуту за пояс. Це була точна копія — дзеркальне відображення — палацу в Амбері, тільки затуманена зеленим і трохи незвична через безліч дзеркал, дивним чином вставлених в стіни боком.
У скляній кімнаті на троні сиділа жінка, яку я майже згадав, і волосся її теж було зеленим, хоча і з срібною ниткою в них, очі круглі, як нефритові кільця, а брови розліталися, мов крила чайок. У неї був маленький ротик і маленьке підборіддя, але високі вилиці і дуже свіжі округлі щоки. Обруч білого золота був насунутий на лоб до брів, і алмазне намисто обвивало шию. З нього звисав великий сапфір, що спочивав якраз поміж її чарівних оголених грудей, соски яких теж були блідо-зеленими. На ній були невеликі штанці з морських водоростей, схоплені блакитним з срібним поясом. У правій руці вона тримала скіпетр з рожевого корала, на кожному її пальці було кільце, і камінь кожного з кілець мав свій відтінок блакиті. Коли вона заговорила, то не посміхнулася.
— Що шукаєте ви тут, оголошені в Амбері поза законом? — Запитала вона голосом м'яким, плавним, трохи шиплячим.
Дейдра сказала у відповідь:
— Ми біжимо від гніву принца, який сидить у верхньому місті — Еріка. Якщо говорити відверто, ми хочемо, щоб він упав. Якщо він любимий тут, ми загинули, віддавши себе в руки ворогів. Але я відчуваю, що це не так. Так що ми прийшли просити допомоги, мила Мойра…
— Я не дам вам військ для нападу на Амбер, — відповіла вона — Ви ж знаєте, що весь цей хаос буде одразу відображений і в моєму королівстві.
— Але ми прийшли просити в тебе зовсім не цього, дорога Мойра, — продовжувала Дейдра. — Нам потрібно зовсім небагато, і це не завдасть клопоту ні тобі, ні твоїм підданим.
— Так скажи, навіщо ви тут! Тому що ти знаєш — Еріка не люблять тут майже так само, як це створіння, яке зараз стоїть по твою ліву руку, — тут вона вказала на мого брата, який гордо й зухвало підняв голову, з іронічною посмішкою, відтягуючи куточки губ.
Якщо йому належало розплатитися — якою б не була ціна за те, що він тут накоїв — він збирався зробити це, як справжній принц Амбера, як багато століть тому розплатилися три моїх брати, несподівано згадав я. Він помре, знущаючись над катами, сміючись на все горло, навіть якщо з рота у нього буде вихлюпувати кров, а тіло буде понівечене тортурами, і, вмираючи, він проголосить остаточне прокляття, яке обов'язково здійсниться. У мене теж була ця влада, раптово зрозумів я, і, можливо, за певних обставин мені доведеться нею скористатися.
— Те, про що я прошу, потрібно моєму братові Корвіну, який також брат принцесі Льювіллі, що живе тут разом з тобою. Наскільки я пам'ятаю, він ніколи не давав вам приводу для образ…
— Це вірно. Але чому він сам за себе не попросить?
— Це теж відноситься до нашого прохання, пані. Він не може попросити за себе тому, що не знає, про що просити. У нього майже не залишилося пам'яті в результаті катастрофи, яку йому влаштували в одному з Відображень. Ми прийшли сюди саме для того, щоб відновити його пам'ять, щоб він міг згадати все те, що відбувалося з ним в минулому, щоб він міг протистояти Еріку в Амбері.
— Продовжуй, — сказала жінка на троні, кинувши на мене пильний погляд з-під густих він.
— В одному з куточків твого палацу, — говорила Дейдра, — є кімната, куди заходять лише обрані. У цій кімнаті на підлозі ледь помітними лініями нанесений візерунок того, що ми звемо «Лабіринт». Тільки син або дочка покійного короля Амбера можуть пройти цей лабіринт і залишитися в живих, і тому, хто зробив це, дається влада над відображенням.
Тут Мойра кілька разів моргнула, і я тут же подумав про те, скільки своїх підданих вона
