Дев'ять Принців Амбера - Роджер Желязни

Над головами Рендома і Дейдри булькали бульбашки. Я спробував поспостерігати, що вони роблять, але нічого не вийшло. Груди і в неї, і в нього здіймалися абсолютно природним чином. Коли ми опустилися приблизно футів на десять нижче рівня моря, Рендом, що йшов ліворуч, звернувся до мене, і я почув його голос. Він звучав з таким ефектом, ніби моє вухо притиснуте до раковини у ванній, і кожне слово вдаряло мене в голову. Чути, однак, було досить добре.

— Я думаю, що якщо їм і вдасться змусити коней спуститися сюди, то з собаками цей номер не пройде.

— Як тобі вдається дихати? — Спробував сказати я, і виразно почув свій голос.

— Розслабся, — швидко відповів він. Якщо ти затримав дихання, то випусти повітря і ні про що не турбуйся. Ти будеш дихати зовсім вільно, якщо тільки не зійдеш з цих сходів.

— Як це може бути?

— Якщо доберемося, дізнаєшся. — Його голос ніби задзвенів в холодній зеленій воді.

До цього часу ми спустилися вже футів на двадцять, і я спробував трохи вдихнути.

Нічого особливого не сталося, так що я став дихати. Над головою теж з'явилися бульбашки, але ніяких неприємних відчуттів я при цьому не відчував.

Не відчувалося і зростання тиску, а сходи, по яких ми йшли, я бачив як крізь зеленуватий примарний туман. Вниз, вниз і вниз. Прямо. Нікуди не звертаючи. Попереду засвітилося якесь незрозуміле світло.

— Якщо встигнемо пройти під арку — ми врятовані, — сказала сестра.

— В-ви врятовані, — поправив її Рендом, і я задумався, що він таке натворив, що боїться Рембо, як чорт ладану.

— Якщо вони скачуть на конях, які раніше сюди ніколи не спускалися, — продовжував Рендом, — їм доведеться спішитися і йти пішки. Тоді ми встигнемо.

— А може, вони взагалі припинили переслідування, — відповіла Дейдра.

Ми квапливо йшли вперед. Глибина вже була футів п'ятдесят, стало темно і холодно, але світло попереду посилилося, і ще через десяток кроків я побачив його джерело.

Праворуч від мене піднімалася колона, на її вершині знаходилася якась блискуча куля. Приблизно п'ятнадцятьма ступенями нижче така ж була зліва. За нею знову була куля праворуч і так далі.

Коли ми пішли між колон, вода стала тепліша, а сходи можна було роздивитися: вони були білими, з рожевими і зеленими прожилками, камінь нагадував мармур. Близько п'ятдесяти футів в ширину, і з боків тягнувся широкий поребрик з такого ж каменю.

Мимо пропливали риби. Озирнувшись назад, я не помітив погоні.

Ми увійшли в більш яскраво освітлений простір, але цього разу світло виходило не з кулі на колоні. Вірніше, це мій мозок намагався раціонально пояснити те, чим це було, тому я й вирішив, що на вершині була куля. Насправді ж це було щось схоже на полум'я, яке танцювало над колоною фути на два у висоту, як гігантський смолоскип. Я вирішив пізніше запитати, що це таке, а поки що заощадити — хай вибачать мені цей вираз — дихання, так як спускалися ми дуже швидко.

Коли ми пройшли вже шість колон по цій алеї світла, Рендом сказав:

— За нами женуться.

Я озирнувся і побачив поки ще далекі рухомі фігурки, четверо з них верхи. Це дуже дивне відчуття, коли смієшся під водою і чуєш сам себе.

— Нехай, — я доторкнувся до руків'я меча. — Після того, що ми вже пережили, я відчуваю себе достатньо сильним!

Однак ми прискорили кроки, а вода навколо стала темною, як чорнило. Тільки сходинки були освітлені, з такою шаленою швидкістю бігли ми вниз, і незабаром на віддалі я побачив щось, що нагадувало величезну арку.

Дейдра перестрибувала відразу через дві-три ступені, однак все навколо вже тремтіло від стукоту копит.

Ціла юрба солдатів, що заповнила сходи від поручнів до перил, була ще далеко від нас, але четверо вершників значно наблизилися. Ми бігли з усіх сил, я не випускав меча з рук.

Три, чотири, п'ять. Ми пробігти п'ять колон, перш ніж я озирнувся і побачив вершників футах в п'ятдесяти від нас. Тих, хто спускався пішки, практично не було видно. Грандіозна арка здіймалася попереду футах в двохстах. Величезна, сяюча, з вирізаними на ній тритонами, німфами, русалками і дельфінами. І по іншу її сторону, здавалося, стояли люди.

— Мабуть, їм цікаво, навіщо ми сюди з'явилися, — сказав Рендом.

— Цей інтерес залишиться суто академічним, якщо ми не встигнемо, — відповів я, знову обертаючись. Вершники наблизилися ще футів на десять.

Лезо мого меча блиснуло у відблиску того дивного вогню. Рендом послідував моєму прикладу.

Ще кроків через двадцять вібрація зеленої води від стукоту копит стала настільки сильною, що ми повернулись до арки спиною, щоб нас просто не задавили.

Вони вже наблизилися впритул. Арка знаходилася усього в ста футах позаду, але з таким же успіхом могла бути і за сто миль, якщо тільки не вдасться впоратися з цією четвіркою.

Я пригнувся, коли наїзник, що нісся на мене, змахнув шаблею. Праворуч від нього, трохи позаду, знаходився другий воїн, тому я рушив вліво, ближче до поребрика. Таким чином, при нападі йому заважало власне тіло, адже шаблю він тримав у правій руці.

Я парирував удар і миттєво сам зробив випад. Нападаючи, він далеко відхилився в сідлі, так що вістря мого меча якраз увігналося йому в горло.

Потік крові, як червоний туман, піднявся і завагався в зеленому світлі. Божевільна думка промайнула у мене в голові: якби Ван Гог був тут і побачив це!

Кінь пронісся мимо, і я накинувся на другого вершника ззаду. Він повернувся, щоб парирувати удар, і це йому вдалося. Але та швидкість, з якою він скакав, і сила удару вибили його з сідла. Коли він падав, я ударив його ногою, і він підплив вгору. Я знову зробив випад, поки він висів над моєю головою, і він знову парирував, але на цей раз його винесло за поребрик. Я почув дикий крик, коли він вилітав за край поребрика. Потім він замовк.

Тоді я подивився на Рендома, який убив і коня, і людину, і зараз бився з останнім воїном на щаблях сходів. Я не встиг підійти, як все було скінчено, він убив його і тепер сміявся. Кров здійнялася над трупами, і тепер я згадав, що насправді знав