Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Дзиґар пробив годину. Я вибачився, підвівся, мені час іти. Вірменин приглядався до мене, коли я вдягав пальто, — чи міг він мене, однак, упізнати? Не міг. Піднявши комір, я вийшов на дощ, грязюка хтиво засмоктала взуття. Де Кєштинський проспект, де Анґара, в який бік до державників… Я роззирнувся навсібіч. Брак прямих ліній, — а це більше, ніж ілюзія ока в щілині, ці кам’яниці справді погнулися, покривилися, спотворилися і сплющилися. A-о, кабак на іншому боці, таж він зліва вже запав до половини вікна, мало бракує, що закритим балконом у вулицю втопче. Я озирнувся на «Дідькову Руку», чи готель також не обсунувся у землю якимось крилом. Вірменин стояв перед входом із парасолькою над головою і наполегливо на мене витріщався. Я відсалютував, приклавши тьмідинометр до скроні. Він збентежився. Извините, господин, какое… Я знизав плечима. Чи ми вже колись бачилися? Торговець обережно підійшов. Я зовсім не думаю, що ви приїхали Транссибом, зізнався він, перешіптуючи рясний дощ. Як я вже до вас придивився… Ви людина Чорного Сяйва, упізнаю. Я пробурмотів щось ухильно. Він підійшов ще ближче, ховаючи мене під парасольку. Він вчитався мені в обличчя, як у книжку з кодом. Чи не знаєте ви цієї чутки? — спитав він крізь дощ. Стільки зараз чуток, так багато чуток від часу Відлиги! А деякі правдиві, деякі відверто брехливі, деякі такі й такі. Що буцімто, коли ворожба вдала, він спускається до міста й блукає самотою між людьми, невпізнаний, незнаний, чужий, підсідаючи ненадовго то тут, то там, підслуховуючи-прислухаючись, розпитуючи відверто, набираючи в уста смаку й духу міста. Ніхто його не назве на ім’я, — адже ніхто його під іменем на очі не бачив. Чи він це, чи не він? Він? Він? Не він. Побєдоносцев!
Я пішов, не сказавши ні слова. Я зупинявся по дорозі на поворотах раз і другий, щоб переконатися, чи, бува, той вірменин за мною не йде, але ні. Державники чекали з людиною у ґумовій накидці. Шелєхов під прицілом ґвинтівок банди Рєптія, цей чоловік переправить вас через Анґару, йдіть. Чекаємо тут два дні до півночі, як було домовлено; потім ідіть на п’яту милю Мармеладницы, або залиште повідомлення на складі Пєлєвіна. Я подякував, попрощався. Чоловік у накидці спершу представився як Лєв, а потім як Павєл, ніби забувши, що вже раз представився. Мабуть, обидва були фальшиві. По дорозі він оповідав мені про політичну мапу міста, нове крило есерів увійшло в союз із націонал-демократами, вчора вони захопили Двірець Муравйова й придвірцеві склади. Центральный Исполнительный Комитет Советов Сибири захопив монастир сімнадцятого століття у Знаменському, віддавши черниць для утіх юрбі бродяг, завербованих під червоні прапори. Троцькісти здобули міські очисні споруди. Була стрілянина за водогони; монархісти нападають на бочковозів.
Якби це було якесь європейське місто, місто в країні між містами, на щільно заповненій мапі! Скільки б вони могли так товктися? Пару тижнів? Уклад зовнішніх сил притиснув би ці чи ті справи, ситуація у країні й становище сусідніх держав призвели б до перемоги тих чи інших. Але Іркутськ, сибірська метрополія, самотньо підвішена посередині азіатської нескінченности на тонкій нитці Транссибу — я це добре розумів, — тут ми маємо цілий світ, відірваний від світу, і місяці, роки минуть, перш ніж якась необхідність зі сходу чи зі заходу переважить на терезах історії. А тимчасом усе обертається довкола чогось неконкретного, напівперемог і напівпоразок; вот, така це недороблена Революція, Історія за Котарбінським.
Ми зайшли на берег Анґари на рівні старого залізничного мосту, перед поворотом річки на схід. Я насилу міг розпізнати крізь заслони дощу, які зависли на вітрі, обриси правобережного Іркутська. Місто — абрис тіні — згадка про місто. Течія була напрочуд спокійна, хвилі не здіймалися вище половини аршина. Вода в Анґарі мала барву старої грязюки. Два помічники Льва Павла витягли човен на мілину, вкриту жорствою, ми виштовхали його вчотирьох на річку. Якби що, шепнув мені Лєв Павєл, коли ми заходилися веслувати, якби що, кажіть, що їздили туди за ліками. Тобто — якби що? Чи це з точки зору революційних партій злочин який: на інший бік міста плавати? Гірше, сапнув він. Зрада!
Пом’якшений профіль Старого Іркутська поволі вимальовувався на захляпаному небі. Ми пристали під оглядовим бульваром. Три рази посвітіть о парній годині, сказав Лєв Павєл і відчалив негайно, щойно я вистрибнув на твердий ґрунт. Замурзані мальчики приглядалися до мене згори через балюстраду. Я скорчив до них вовчу міну. Їхні серйозні писочки навіть не здригнулися, широко розплющені очка навіть не зморгнули.
Я виліз на вулицю, занурюючись при тому в грязюку по коліна. Віддалік, на південному кінці бульвару, лежав на брукові повалений і тріснутий посередині пам’ятник царю Алєксандру III; на порожньому п’єдесталі стирчали чотирикутником шматки кам’яних стіп Імператора. Посеред бульвару височіла купа меблів, господарського приладдя, поламаних саней, книжок і паперів гамузом; нагорі, як вишеньки на торті, червоніли понівечені тіла голих чоловіків. А в суддівському кріслі посеред порожнього простору сидів під парасолькою молодик, може, шістнадцятирічний, і читав книжку; на колінах у нього лежали дві ґвинтівки, дулом до приклáду. Я чимдуж звернув на першому ж перехресті.
Ліхтарі не горіли — хоча у них таки щось спалювали, допоки дощ не згасив полум’я. Іркутськ підтримував традицію трупних щогл, революціонери вішали на ліхтарях облитих гасом буржуев і кидали в них смолоскипами: залишилися обвуглені опудала, в яких годі було щось розпізнати понад загальні обриси людини. Жоден із нечисленних перехожих не піднімав голови, щоби подивитися на них, — це була різниця із трупними щоглами бурятських шаманів, на які, з огидою, бо з огидою, але всі витріщалися, немов
