Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Нефритова скринька поцілила його в ребра, Зєйцов упав під вікно, я підхопився, ніж полетів мені під ноги.
Саша підбіг, наступив на руки Зєйцову. Пирхаючи шпильками, голландець схопив його за ноги.
Зєйцов кóпався і плювався. Розбиті окуляри зсунулися йому на носа. Він був п’яний, проте сáме у випадку Зєйцовa це була не дуже обтяжуюча обставина. Згорнувшись змієм, він звільнив ліву руку й вказав на мене тремтячим пальцем.
— Он! Он!
Павліч запитально поглянув.
Я знизав плечима.
— Такий уже він є. — Я підняв ножа, провів великим пальцем по лезу. Гострий, наче бритва. — Час від часу його охоплює гнів, і Філімон кидається на мене з убивчим наміром; потім падає до ніг, серце собі розриває, просить пробачення. — Я покликав державників, які покинули танцювати, здивовані черговим театром божевільного насильства. — Замкніть його кудись, нехай прийде до тями.
Він дриґав ногами, а вони тимчасом потягли його униз нашої коробки п’яних ліній.
— Он! — вищав Зєйцов. — Он!
Аж зник разом із ними у долішньому кривому куті.
Я подав скриньку Саші.
— Спасибо.
— Мпфх хмих? — запитав mijnheer Іртейм.
— А хто його знає. Може, йдеться про редактора-зрадника. — Я постукав ножем у підборіддя. — Де ви це, врешті… — Я поглянув на рисунок Єлени. La Menzogna. Чому Зєйцов узагалі міг мене так заскочити, що до останньої миті я не бачив у ньому убивці? La Menzogna.
— Виплюньте це! — Я скерував ніж у голландця.
Він виплюнув.
— Де ви її бачили? — гаркнув я. — У шпиталі імені Святої Трійці? Але придивіться! Ну!
Хутко протверезівши, чорнофізик подивився на автопортрет панни Єлени.
— Ну… може схожа. — Він закліпав, придивився уважно. — Ні. Це не вона. Тільки оце волосся. І, може, очі… Не вона, пане Бенедикте.
Я встромив ніж у бібліотечний стелаж.
— Завтра вранці їду до Іркутська.
Павліч вжахнувся.
— Не шаленій! Лиха шукаєш? Він же каже, що не вона!
— Ну й що?
Саша в розпачі вдарився головою у китайську пам’ятку.
— Ти ж сам казав, що вона померла!
— Померла, але, може, жива.
— Ти був на її могилі!
— Хіба ти не бачиш? — Я обвів розмашистим жестом вечірній краєвид Зимного Ніколаєвська під дощем. — Ми маємо Відлигу!
— Ну й що…
— Ми маємо Відлигу! — Я повернувся оком до побляклого начерку. Панна Єлена вказувала рукою за межі видимого на те, що не існує. На її губах не було посмішки, жодної іронії. La Menzogna. Брехня, правдивіша, ніж правда. — Ми маємо Відлигу. Померла, — але, може, жива. Може, жива.
Mijnheer Іртейм виплутав із бороди останній дріт.
— Це не вона.
— Неважливо.
— Збожеволів, — простогнав Павліч.
Я повернувся до вікна.
— Забери звідси грамофон, нехай уже йдуть.
Я вихилився на дощ, який ставав щоразу зимнішим. Чи має Поченґло слушність? Чи я все це якось д о м р і ю ю до себе? Я не планував. А те, що планував, не повелося, все обернулося на посміховисько вирозумуваних планів. Минулого не існує, майбутнє не існує. Але паморозь на шибі теж нічого не планує, немає у кристалі льоду жодної думки, що організовувала б структуру довкола. А однак вона укладається довкола нього згідно із заздалегідь заданою необхідністю — як отой неґентропійний порядок молекул охолодженого металу. Батько, мартинівці. Тесла, чорна фізика, Крупп, нова крижлізна технологія. Пілсудський, Шляхи Мамутів. Фйодоровці, Фішенштайн. Хронічні злидні, нахабні чиновники, Транссибірський експрес, Міністерство Зими, Царство Пітьми, аполітея, Распутін, Товариство Промислу Історії. Батько розталий, батько воскреслий. Панна Єлена. Й навіть такі дрібниці, як карти Вельца чи здатність до бальних танців. Істина чи фальш? Істина чи фальш?
Я змив це із себе.
Ще до світанку, зібравшись уже в подорож, я зайшов до Зєйцовa. Його замкнули внизу на першому поверсі, в наріжній кліті, позбавленій вікна (щоби він не зміг вистрибнути). Перед дверима дрімав державник з берданкою на лікті. Я велів йому відчинити й принести лампу.
Колишній каторжник прокидався поволі, причавлений кам’яним тягарем важкого похмілля. Урешті він сів на голій підлозі, у нижньому кутку, підтягнувши коліна під підборіддя, охопивши ноги руками. Я присів навпроти, біля горішньої стіни. Вистачило хвилю помовчати, він сам упав у покутний настрій.
Зєйцов лупнув потилицею у дерево раз, другий.
— Пошел! — зойкнув він. — Не смотреть! Не смотреть!
— Ну, что?
— Тьфу! Сатана!
Я поволі перехрестився.
— Філімоне Романовічу, що з вами?
— У вас немає Бога в серці!
Я торкнувся скроні тьмідинометром.
— Я маю Бога в розумі.
— Сатана!
— Я тобі якусь кривду заподіяв? Коли? Яку?
Він заслонив собі очі, можливо, засліплений після темної ночі.
— Чому ж я вас уже тоді в потягу не убив!.. — зойкав він. — Чому ж я вам жити дозволив!..
О! Покутні докори він нині робив собі не за спробу вбивства, а — що вона йому не вдалася.
Я важко зітхнув.
— Це певно через Відлигу. Ми ж уже це проходили у Літі.
— Але я тоді не знав, що ви дійсно будете р о б и т и Історію! — Він зиркнув з-під рукава. — Що ви для цього машини побудуєте, що цілу науку створите, що посадите себе біля керма Історії й будете її згідно з власними задумами о б ч и с л ю в а т и: це необхідне, це неможливе — й таке воно буде! Це добре, це лихе — і таким воно буде! Це гарне, це огидне — й таким
