Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Маю для вас лихі новини, — втішив Мравенко.
У тридцятих він також був вигнанцем, а водночас найфанатичнішим і найбезладнішим шахістом у Середній Азії. Він упав зовсім низько, опустився навіть до огидної для чутливої російської душі гри всліпу. Щоразу все більш розчаровуючись, Чичерін сідав із ним за шахівницю і намагався бути люб’язним, жартами завести суперника, щоб той почав грати раціонально. Як правило, програвав, але доводилося вибирати: або Мравенко, або зима в Семиріччі.
— Ви розумієте, що відбувається?
Мравенко засміявся:
— Та хто розуміє? Молотов нічого не каже Вишинському, але про вас вони дещо знають. Пригадуєте Киргизьке Світло? Авжеж, пригадуєте. Так от, вони все про все дізналися. Я їм нічого не казав, але до когось вони таки дістались.
— Ну, то давня історія. Нащо тепер копатися в минулому?
— Вас вважають «корисним», — пояснив Мравенко.
Довго дивляться один на одного. Смертний вирок. Корисність закінчується так само швидко, як і комюніке, а Мравенко боявся, і не лише за Чичеріна.
— А ви що думаєте робити?
— Намагатимуся не бути надто корисним. Вони теж не ідеальні. — Це мало прозвучати як розрада, але вийшло не дуже. — Вони не знають точно, завдяки чому ви корисні, аналізують статистику. Навряд чи вони гадали, що ви переживете Війну, але раз уже пережили, довелося придивитися до вас уважніше.
— Може, і це переживу. — Тоді йому і спало на думку полетіти до Москви. Однак надійшла звістка, що батарею Вайссмана неможливо простежити далі Пустища, і ще його не відпустила воскресла надія зустрітися з Енціаном — спокуслива надія, що з кожним днем дедалі більше відвертала увагу від можливості просуватися далі вже по зустрічі. Чичерін і не розраховував. Насправді питання стояло так: чи не дістануть вони його раніше, ніж він дістане Енціана? Йому б якусь дрібку часу… сподівання лише на те, що вони також шукають Енціана або ж «S-Gerät» і користуються ним, Чичеріним, так само, як він начебто використовує Слотропа…
Обрій так само чистий, увесь день. Кипарисоподібний ялівець стирчить в іржавій димчастій далині, монументальний і спокійний, верес пробивається першими фіалковими квіточками. Це спокій не пізнього літа, а цвинтаря. Ця земля доісторичних германських племен такою і була: територією мерців.
З десяток різних національностей, перевдягнених аргентинськими естансьєро, юрмляться біля польової кухні. Ель Ньято стоїть на сідлі своєї коняки, як справжній ґаучо, оглядає німецькі пампаси. Феліпе укляк на сонечку, б’є добропорядні полуденні поклони живій прояві якоїсь скелі серед пустелі у Ла-Ріоха на східних схилах Анд. Згідно з арґентинською легендою минулого сторіччя Марія Антонія Корреа вирушила за коханим до цієї посушливої землі з немовлям на руках. Пастухи знайшли її тиждень по тому, мертву, а немовля вижило, смоктало молоко з її тіла. До скель, що були свідками цього дива, відтоді щороку ходять прочани, але конкретна скеля Феліпе, окрім того, втілює інтелектуальну систему, бо він (як М. Ф. Біл[580] та інші) вірить у якусь форму мінеральної свідомості, не надто відмінну від свідомості рослин і тварин, хіба що часова шкала інша, у каменя вона значно довша. «Один кадр на століття, — Феліпе, як і всі останнім часом, користується кіношним жаргоном, — на тисячоліття!» Надзвичайно. Однак поступово Феліпе дійшов висновку, разом з тими, хто не є Розумними Скельниками, таке буває рідко, що історія, в нинішньому вигляді нав’язана світові, — лише дрібка, видима зовнішня частина. Ми мусимо вдивлятися і в те, що не піддається описові, у безмовність навколо нас, до руху наступного поміченого нами каменя — до еонів його історії під тривалою й жіночою впертістю води й повітря (хто трапиться поблизу, хто раз чи двічі на століття клацне засувкою камери?), мусимо придивитися до низин, де, найімовірніше, перетнуться стежки, людські та мінеральні…
Ґрасієла Імаґо Порталес — темне волосся розділене прямим пробором і зачесане від чола, у довгій чорній спідниці для їзди верхи та в чорних чоботях — сидить, тасує карти, збирає флеші, фул хауси, каре — просто задля розваги. Статисти не принесли більше нічого, у що можна було б пограти. Вона так і знала, що до цього дійде: якщо грошима користуватися лише в іграх, вони втратять реальність, зав’януть. Вже? чи вона з собою грає? Здається, від самого прибуття сюди Белаустеґі спостерігав за нею дещо уважніше. Їй не хочеться ставити під удар його проєкт. Кілька разів вона лягала у ліжко з похмурим інженером (хоча в студентську пору заприсяглась би, що не стала б його пити навіть через срібну соломинку) і знає, що він також гравець. Гарна парочка, одне до одного, Ґрасієла усвідомила це, щойно він уперше її торкнувся. Тямить розклáд, бачить і знає ризик, наче тіло коханої. У кожної миті своя ціна, свій шанс на успіх порівняно з іншими миттєвостями в інших руках, для нього колода перетасовується постійно. Він не може дозволити собі пам’ятати інші комбінації або могло-б-бути — лише реальне, здане йому тим, що він називає Шансом, а Ґрасієла — Богом. На цей анархістський експеримент він готовий поставити все, а якщо програє, знайде собі щось іще. Але стримуватися він не буде, і Ґрасієлу цей факт тішить. Він — джерело сили. Вона сама не знає, наскільки сильною виявиться сама, коли настане мить. Часом ночами вона пробивається крізь тонку плівку алкоголю й оптимізму — і бачить, наскільки потрібні їй інші, як мало користі вона здатна принести без підтримки.
Трохи допомагають декорації для майбутнього фільму. Тут будівлі реальні, жодного бутафорського фасаду. Boliche[581] забита справжнім пійлом, pulpería[582] — реальною їжею. Вівці, худоба, коні та загони для худоби — справжні, хатки не бояться негоди, обжиті. Коли фон Ґьолль поїде звідси, це якщо він перед тим сюди приїде, ніщо не завалиться. А якщо хтось зі статистів схоче залишитися — ласкаво просимо. Багато хто з них бажає лише перепочити — з’являться нові потяги, згадки про домівку до приходу руїни, мрії про те, щоб кудись нарешті дістатися. Ці підуть, але чи прийдуть інші? І що скаже військова
