Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Я відведу вас у купальню, — голос у жінки, ніби намилена губка, вже пестить його гіркоту, — там дуже тихо, ви відпочинете…
— Я тинятимуся десь поблизу цілу ніч, — каже Бодін. — Повідомлю, якщо з’явиться Шпрінґер.
— Якась змова, так? — Слотроп висмоктує слину з оксамиту.
— Друже, та все на світі — якась змова, — сміється Бодін.
— Так, і всі стрілки показують у різні боки, — Соланж ілюструє сказане танцем рук, вектори її пальців із червоними кінчиками. Таким чином Слотроп уперше чує — сказане вголос, — що в Зоні є вдосталь інших змов, і не всі пов’язані з ним… що це потяги й автобуси неосяжної транспортної системи Ракетенштадта, страшнішої навіть за бостонську, і, проїхавши кожною гілкою на потрібну відстань, знаючи, де пересідати, зберігаючи спокій, хоча й може видаватися, наче їдеш не в той бік, цією мережею змов усе ж можна дістатися свободи. Слотроп усвідомлює, що параноя щодо Бодіна і Соланж недоречна, і ліпше трішки проїхати їхньою підземкою, поглянути, куди вона виведе…
Соланж веде Слотропа до купальні, а Бодін продовжує шукати свого клієнта, два з половиною флакончики кокаїну дзенькають і липнуть до голого черева під натільною сорочкою. Майора немає ні за покером, ні за костями, не дивиться він і шоу Іоланди — блондинка, вся лискуча від дитячої оливи, витанцьовує від столика до столика, підбираючи флорини й соверени, часто гарячі від полум’я запальнички якогось жартівника, чіпкими губами піхви, — та й не п’є він, і, якщо вірити Моніці, балакучій мадам «Путці» з незмінною сигарою в зубах і в костюмі з matelassé[574], нікого не «грає». І навіть не чіплявся до піаніста, щоб той зіграв «Троянду Сан-Антоніо». Бодін тиняється по будинку з пів години і врешті-решт натикається на майора — той випадає з гойдливих дверей вбиральні, одурілий від двобою з Eisenkröte[575], сумно відомим на всю Зону універсальним тестом на мужність, перед яким — це всі знають — блякли, умлівали, обхезувалися та іноді блювали, не зрушивши з місця, не лише орденоносні та заслужені фріцорізи, а й найзухваліші втікачі з найкрутіших каталажок Зони, а цим усе одно: гімно-на-залупі-а-чи-кров-на-заточці. Це воістину Залізна Жаба, відтворена дуже старанно, з тисячею бородавок і, за деякими свідченнями, з непевною усмішкою, десь із фут заввишки, вона повзає по підлозі засраного туалету і під’єднана до Європейської Енергомережі через реостатний регулятор, налаштований на подачу розрядів струму й напруги різної потужності, хоча й не смертельних. Жодна жива душа не знає, хто керує цим таємним реостатом (дехто вважає, що сам напівміфічний Путці), і чи не підключено реостат до автоматичного таймера, бо розряд дістається не кожному — на Жабу можна просто так посцяти, і нічого не станеться. Але наперед не вгадаєш. Струм вмикають досить часто — щойно бризне струмінь, він атакує, наче зграя піраній, лососем повзе вгору блискучим золотим сечопадом, підступною драбинкою твоїх солей і кислот, відновлює твій зв’язок із Матінкою Землею, великим планетарним фондом електронів, сполучає тебе із твоїм прообразом, бідолашним легендарним пияком, який упився до синіх цуциків і мочився на якусь прадавню контактну рейку, його пробиває до вугілля, до епілептичної темряви, волає навіть не він, це електрично голосять із його спопелілої сутності ампери, а спопелів він дуже швидко, вони ще й писнути не встигли, щоб проголосити своє моторошне визволення від мовчанки, все одно ніхто не чує, хіба який нічний доглядач ходить, тицяє у рейку, старий дід через безсоння вийшов прогулятися, міський волоцюга на кладочці під зеленим маєвом хрущів довкола ліхтаря, шия розслаблюється і напружується, то спить, то не спить, а може, це просто кішка шкребеться, церковний передзвін із шумом вітру, розбивається вікно — ані напрямку, ані переполоху, і незабаром його змінює старе, кам’яновугільногазове та лізольне мовчання. А вранці хтось його знайде. Або ж ти будь-якої ночі знайдеш його «У Путці», якщо ти справжній чоловік і зважишся піти посцяти на Жабу. Нашого майора тюкнуло зовсім легенько, тож виглядає він самовдоволеним.
— Цей запорток ще й кобенився! — майор хапає Бодіна лаписьком за шию, — та ниньки я йому всі бородавки на сраці обдер, най мене шляк трафить, якщо це не так.
— Майоре Марві, дістав вам трохи «сніжку». Пів пляшечки бракує, вже даруйте, що так вийшло.
— Нормас, матросику. В мене стіки носатих клієнтів відсіль до Вісбадена, що хуч три тонни давай, а гівнюкам і на день не вистачить. — Сплачує Бодіну повну ціну, відмахується від пропозиції знизити її пропорційно до нестачі. — Вважай, що се маленькі lagniappe[576], хлопче, отак Двейн Марві діла робить, трясця, а від жаби моя пуцька просто кайф ловить. Ох і встромити б її в якусь курвегу. Гей! Де мені тут якусь шльондерку знайти?
Матрос показує напрямок на бордель. Спочатку клієнта заводять у таку собі приватну парильню, «погратися» можна й там, при бажанні, за це доплати не беруть. А мадам — гей! ха, ха! схожа на лесбуху з дешевою сигарою в роті! вигинає брову при словах Марві, що йому потрібна негритоска, проте вона, либонь, таки спроможеться задовольнити клієнта.
— Тут не Дім Усіх Націй, але ми шануємо різноманітність, — мадам водить черепаховим мундштуком по списку викликів, — Сандра наразі зайнята. Вона на показі. А тим часом до вас приєднається чарівна Мануела.
На Мануелі лише високий гребінь і чорна мереживна мантилья, на стегнах квітчасті тіні, дарує професійну усмішку тлустому американцю, який уже розстібає мундир.
— Шурум-бурум! Вона таки засмагла! Хіба нє? У нас тут мюлаточка, мексиканочка, так, маленька? Ти sabe español[577]? Ти сабе йобу-йобу?
— Сі, — вона вирішує, що цього вечора буде з Леванту, — я іспанка. З Валенсії.
— Ва-лен-сіі-йяяя, — наспівує майор Марві на відомий однойменний мотив. — Сеньйорито, йобу-йобу, смокі-смокі, шестдесят-дев’яточкааа, ля-ляляля ля-ля ля-ля ляяя… — виконує з нею короткий танець навколо терплячої мадам.
Мануела вважає, що підспівувати їй не обов’язково. Валенсія здалася Франко однією з останніх. Насправді Мануела родом з Астурії, яка зустріла Франко першою, пережила його жорстокість за два роки до початку громадянської війни у решті Іспанії. Вона стежить за лицем Марві, поки той передає гроші Моніці, споглядає найголовніший американський акт, платіж, коли Марві є більше самим собою, аніж коли кінчає чи спить або навіть помирає. Він у неї не перший американець — але майже перший. Тут, «У Путці», переважно англійська клієнтура. Під час Війни — скільки було таборів і міст після її полонення 38-го — була німецька. їй бракувало Інтербригад, запертих у рідних студених зелених горах, людей, які ще довго воювали набігами після того,
