Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Наступного дня під обід вони входять у місто, що повільно і самотньо в’яне на балтійському узбережжі, занепадає без дітей. На міських воротях вивіска перегорілими лампочками і порожніми патронами сповіщає: ZWÖLFKINDER. Велетенське колесо, що панує над милями небокраю, трохи перехняблене, насуплена стара гувернантка, сонячне проміння торкається довгих нерівних смужок іржі, сіре небо у залізному мереживі довгою вигнутою тінню хилиться на пісок і сливової барви море. У залах і будинках без дверей завиває вітер.

— Фрідо! — кличе голос із блакитної тіні за стіною. Рохкаючи, усміхаючись, свиня не відступається — мовляв, дивись, кого я привела додому. Невдовзі на осоння виходить худий чоловік у ластовинні, світловолосий, майже лисий. Поглянувши на Слотропа, рвучко простягає руку, щоб почухати Фріду між вухами. — Я — Пьоклер. Дякую, що привели її.

— Куди там, це вона мене привела.

— Ага.

Пьоклер мешкає у підвалі ратуші. Має трохи кави — гріє на розпаленій прибитими до берега дровами плиті.

— У шахи граєте?

Фріда спостерігає за грою. Слотроп, який схильний грати з огляду на забобони, а не стратегію, одержимий захистом своїх стрибунів — Шпрінґера і Шпрінґера, — воліє втратити будь-що інше, думає не далі, ніж на хід уперед, якщо взагалі думає, чергує довгі летаргічні вагання з ідіотськими спалахами метушні, які змушують Пьоклера супитися, але не хвилюватися. Перед тим, як от-от втратити королеву:

— То ка-а-жете, вас звати Пьоклер?

Раз — і чолов’яга вже тримає «люґер» завбільшки з будинок, спритний хлопець, — а дуло дивиться просто на Слотропову голову. Якусь мить Слотроп у своєму кабанячому костюмі думає, що Пьоклер вважає, буцімто він, Слотроп, клеїв дурня зі Свинкою Фрідою, і тепер настав час для весілля під дулом пістолета, себто «люґера», по суті, фразу тобі вручаю я своє корито він лиш надумав, потім усвідомлює, що насправді каже Пьоклер:

— Вам ліпше піти. Ще кілька ходів, і край.

— А може, я бодай щось про себе розкажу, — швидко вибовкує цюрихську інформацію про Пьоклера, російсько-американо-герерський пошук «Шварцґерета», а тим часом метикує, так би мовити, паралельно: а якщо оберст Енціан не мав слушності щодо натуралізації у Зоні, — виникають різні думки, всілякі нав’язливі ідеї і дещо, е-е-е, еротичні уявлення про Долю, правда ж, Слотропе? що скажеш? простежуючи назад маршрут, яким привела його Фріда, намагається пригадати роздоріжжя, де вони могли звернути в інший бік…

— «Шварцґерет». — Пьоклер хитає головою. — Не знаю, що то було. Ніколи аж настільки тим не цікавився. І це все, що вам потрібно?

Слотроп розмірковує. Крізь вікно у їхні філіжанки з кавою просоталося сонячне світло, і тепер вгору, до стелі, стрибають непосидющі еліпси блакитного світла.

— Не знаю. Хіба що я особисто трохи пов’язаний з «Imipolex G»…

— Це ароматичний поліімід, — Пьоклер знову ховає пістолет за пазуху.

— Розкажіть, — просить Слотроп.

Ще не встиг він розповісти про свою Ільзе та її літні відвідини, як Слотропу вже годі, бо його наче знову хапають за потилицю і тицяють у мертву плоть Б’янки… Ільзе, породжена сріблистим і пасивним образом Ґрети Ердманн, Б’янка, зачата під час зйомок тієї ж сцени, що була в думках Пьоклера, коли він випускав фатальний заряд сперми, — чи ж могли вони не стати тим самим дитям?

Вона досі з вами, хоча тепер її складніше побачити, майже невидиму, як склянку сірого лимонаду в сутінках кімнати… але ж вона тут, прохолодна, кислотна й солодка, очікує, щоб її проковтнули, щоб доторкнутися до найглибших ваших клітин, зануртувати серед ваших найсумніших мрій.

□□□□□□□

Пьоклер усе ж спромігся розповісти дещо про Ласло Джемфа, але його повсякчас заносить на балачки про кіно, німецьке, про яке Слотроп ніколи й не чув, не кажучи вже, щоб бачити… ого, у нас тут фанатичний кіноглядач, що тут вдієш…

— У день висадки союзників, — зізнається він, — коли я почув, як генерал Айзенгавер по радіо оголосив про вторгнення в Нормандію, мені здалося, що це насправді Кларк Ґейбл, ви не помічали? Голоси ідентичні…

В останню третину життя Ласло Джемфа охопила — так, принаймні, здавалося тим, хто в дерев’яних аудиторіях спостерігав, як повільно гранулюються його повіки, як по його лику розповзаються плями і зморшки, як розкладають його літа, — ворожість, на дивний копил особиста ворожість до ковалентного зв’язку. Переконаність у тому, що цей зв’язок треба вдосконалити, щоб у синтетики з’явилося майбутнє, — дехто зі студентів навіть вважав, що треба «перевершити» її межі. Якимсь космічним приниженням Джемф вважав, що в серцевині життя, його життя, має перебувати щось настільки підвладне мутаціям, настільки непевне, як обмін електронами між атомами вуглецю. Обмін? Наскільки ж міцніший і тривкіший іонний зв’язок, де електронами не обмінюються, їх захоплюють. Беруть у полон! І утримують! Ті атоми — поляризовані плюс і мінус, жодних двозначностей… він так любив цю ясність: яка вона стабільна, яка мінеральна тривкість!

— Хоч би скільки на словах ми визнавали Розум, — казав він курсу Пьоклера в Політехнічному, — помірність і компроміс, завше є лев. Лев у кожному з вас. Він або приручений — надлишком математики, особливостями задуму, корпоративними процедурами, — або ж залишається диким, одвічним хижаком.

Лев не розуміє тонкощів і половинчастих рішень, не визнає обміну як основи для будь-чого! Він бере, утримує! Він не більшовик і не єврей. Про відносність лев не скаже і слова, йому потрібен абсолют — життя і смерть. Перемога та поразка. Не перемир’я чи якісь там комбінації, а радість стрибка, рик і кров.

Якщо це націонал-соціалістична хімія, то причина тому — щось у повітрі, Zeitgeist[555]. Аякже, скидай усе на нього. Професор-доктор Джемф не мав імунітету. Як і його студент Пьоклер. Та через посередництво Інфляції та Депресії Пьоклерове уявлення про «лева» набуло людського обличчя, кіношного обличчя, натюрліх, а саме Рудольфа Кляйн-Роґґе, якого Пьоклер боготворив і на якого мріяв бути схожим.

Кляйн-Роґґе витягував сексапільних актрис на дахи, коли Кінг-Конг ще ходив пішки під стіл і не мав ніяких моторних навичок. Принаймні одну сексапільну актрису — Бріґітту Гелм у «Метрополісі». Чудовий фільм. Саме про такий світ тими днями марив Пьоклер та й, очевидно, багато хто іще — про Корпоративне Місто-державу, де джерелом сили є техніка, де інженер тісно співпрацював з менеджером, маси невидимо трудилися глибоко під землею, а безмежна влада зосереджувалася в руках єдиного вождя нагорі, по-батьківському доброзичливого і справедливого. Він носив чудові костюми, а як його звали, Пьоклер не пам’ятав, оскільки надто захопився Кляйн-Роґґе, що виконував роль божевільного винахідника, яким Пьоклер і його колеги з класу Джемфа так прагнули стати, — незамінним для тих,