Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Як вийти з міста?

Вона знає сотню доріг. Його серце, пучки пальців болять від сорому.

— Я покажу.

— Та не треба.

— Я покажу.

Її мати дає Слотропові кілька черствих булочок, щоб запхав у кабанячий костюм. Пошукала б для нього якусь одежину, але все чоловікове вимінює на їжу в Tauschzentrale. Останній її портрет обрамлений світлом із кухні, за вікном вицвіла золота жінка, голова схилена до плити з єдиним киплячим казанком, квітчасті шпалери за профілем насичено оранжеві та червоні.

Донька веде його через низькі камінні стіни, вздовж дренажних ровів і водогонів на південний захід, до міської околиці. Далеко позаду годинник на Петерскірхе вибиває дев’яту, незрячий Роланд унизу витріщається через площу. З ликів Плехацунґи опадають одне за одним білі квіти. Бовваніють димарі електростанції, примарні, бездимні, намальовані на небі. Десь у сусідньому селі порипує вітряк.

Кістяк високих міських воріт, горішні сходи ведуть у нікуди. Крізь стрілчастий отвір через нічні луги дугою тече у далечінь дорога.

— Хочу піти з тобою — але не робить за ним жодного кроку.

— Ще, може, повернуся. — Це не брехня блукача, вони обоє впевнені, що хтось таки повернеться, наступного року десь в оцю пору, а може, наступного Швайнгельда, хто-небудь дуже схожий… і якщо ім’я, досьє будуть не точнісінько такими ж, ну, і хто у таке вірить? Вона — дитина друкаря, знає цей фах, від тата навчилася користуватися Winkelhaken[553], може вмить вирівняти або зняти рядок.

— Ти — хрущ, — шепоче вона і цілує на прощання, стоїть, дивиться, як він іде, нерухома дівчина у фартушку і в армійських чоботях шморгає носом біля самотніх воріт. — Добраніч…

Добраніч, слухняна дівчинко. Що він має для неї, окрім останньої миттєвої світлини: важко йде у карикатурному костюмі кабана, зливається із зорями та штабелями дров, таке хіба біля дитячої татової фотографії поставити. Він — втілення польоту, хоч його серце й не ширяє, він розучився залишатись. Добраніч, уже комендантська година, вертайся додому, до своєї кімнатки… добраніч…

Слотроп тримається відкритої місцевості, спить, коли втомлюється і не може йти, солома з оксамитом рятують від холоду. Одного ранку прокидається у вибалку між струмком і купкою буків. Сходить сонце, страшенно холодно, здається, що обличчя облизує чийсь теплий рапатий язик. Слотроп дивиться просто в рило ще однієї свині, тлустої й рожевої свині. Вона рохкає і доброзичливо усміхається, змахуючи довгими віями.

— Почекай. А коли так? — одягає кабанячу маску. Свиня якусь мить дивиться, потім наближається і цілує, рило в рило. З обох скрапує роса. Слотроп іде за свинею до струмка, знімає маску, хлюпає водою в обличчя, а свиня п’є поряд, плямкає, зовсім спокійна. Вода — чиста, біжить жваво, холодна. Під водою перестукуються круглі камінці. Наче музика. Добре було б сидіти отак день і ніч — слухати воду і рінь…

Слотроп зголоднів.

— Ходімо, пошукаємо сніданок. — Біля ставка поряд з фермою свиня знаходить вбитий у землю дерев’яний кілок, щось біля нього винюхує. Слотроп копає розпушену землю і виявляє цегляну яму, повну засилосованої торішньої картоплі. Свиня жадібно накидається на знахідку — Тобі згодиться, а я таке не їм. — На спокійній поверхні води сяє небо. Поблизу наче нікого. Слотроп іде поглянути на будинок. Увесь двір поріс білими маргаритками, вікна під солом’яними дашками темні, над комином дим не куриться. Але курник на задвірку заселений. Слотроп посуває на гнізді велику білу курку й обережно тягнеться до яєць — ПХКАХХ збуджено схоплюється курка, намагається дзьобати Слотропову руку, знадвору збігаються подружки, зчиняють страхітливий рейвах, а курка тим часом уже застрягла у щілині між дошками і несамовито б’є крильми, назад вона не пролізе, але й надто широка, щоб пропхатися вперед. Так і повисла, вимахує крильми і лементує, Слотроп хапає трійко яєць, після чого намагається затягти її за крила досередини. Неабияка робота, якщо при цьому треба ще і яйця тримати, не порозбивавши. Когут у дверях горлає «Ахтунґ, Ахтунґ», дисципліна в гаремі під укіс, білі галасливі перекоти-кури гасають по всьому курнику, а зі Слотропа у кількох місцях уже цебенить кров.

Гавкіт собаки, досить гратися з куркою — вискакує надвір і метрів за тридцять бачить даму у формі допоміжних частин вермахту, вона цілиться у Слотропа з дробовика, а пес гарчить, вишкірив зуби, поривається до Слотропа, очей з його горла не зводить. Слотроп стрибає за курник саме тієї миті, коли дробовик бажає йому доброго ранку. З’являється свиня, відганяє собаку, і вони борзенько вшиваються. Яйця у кабанячій масці, дама репетує, кури кричать, свиня вибрикує поряд. Фінальний постріл з рушниці, але вони вже далеко, не дістати.

Десь за милю спиняються, Слотроп хоче поснідати.

— Вчасно ти, — ніжно плескає свиню. Вона присідає, віддихується, дивиться на нього, поки він п’є яйця і викурює пів сигарети. Потім знову рушають.

Небавом звертають до моря, свиня наче знає, куди йому. Далеко-далеко над іншою дорогою — велика хмара пилюки, повзе на південь, може, росіяни на конях. Над копицями сіна, над полями стають на крило молоді лелеки. Верхівки самотніх дерев бовваніють розмазаною зеленню, наче випадково зачеплені рукавом. На овиді за багато миль всіяного соломою червонозему крутяться руді вітряки.

Свиня — дуже гарний товариш

Вепр, боров, кабан чи льоха,

Свиня — справжній друг, підійме твій дух

Як треба — і гори зверне, бодай трохи.

Коли всі бойкотують, і брешуть, і дурять,

Й навіть торі чи віг тебе кине,

Кицька покине, і кінь тебе скине,

А свиня так не вчине, ні-ні,

А свиня так не вчине, ні[554]!

З настанням ночі вони йдуть до гаю. Улоговинами стелиться туман, десь у темряві заблукала і скаржиться недоєна корова. Свиня зі Слотропом вмощуються спати у сосняку, завішаному фольгою — хмарою англійського «вікна», скинутого, щоб надурити німецькі радари під час котрогось нальоту, цілісінький ліс новорічних ялинок. Фольга шарудить на вітрі, ловить світло зірок, над їхніми головами цілу ніч нечутно палахкотить шалена крижана пожежа. Прокидаючись, Слотроп щоразу помічає, як свиня, що затишно облаштувалася у постелі з опалої хвої, невідривно на нього дивиться. Не через острах і не через невгамовність, може, вирішила, що за ним треба наглядати. У станіолевому світлі вона дуже лискуча й опукла, щетина здається м’якою, наче пух. У Слотропову голову лізуть хтиві думки, знаєте, така трохи чудасія, хе-хе, нічого непідконтрольного… Вони засинають під розцяцькованими деревами, свиня — мандрівний східний чародій, а Слотроп у своєму костюмі — чудернацький подарунок, який чекає