Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко

Я мовчки хитнув головою.

— Тоді треба дати про себе знати на північ радіом. Комітет вишле когось забрати нас. Правда, часу в обріз. Але іншого виходу немає.

— Ви можете зв’язатись з Комітетом радіом, товаришу Троянов? — запитала Жанна.

— Я зараз же це зроблю, — відповів я.

Повернувшись до кабіни ракетоплана, я включив передавальник. Але — замість того, щоб сяяти яскравим світлом, електронні лампи ледве блимали. Я з люттю вдарив себе по лобі: адже передавальник брав струм від тих самих акумуляторів, що перед тим живили гелікоптерний механізм. За час нашого безнадійного літання на гелікоптерних гвинтах акумулятори витратили свою енергію майже цілком. Струму вистачило тепер тільки на живлення маленьких і слабеньких ламп приймача, але він не міг і наполовину розхитати потужний генератор передавальника… Чому я раніше не подумав про це? Чому я не дав радіограми в той момент, коли зіпсувався ракетний апарат?..

Тихий дзвоник приймача притяг мою увагу, і я машинально включив репродуктор. Схвильований голос уперто повторював:

— Пілоте Троянов! Пілоте Троянов! Де ви? Пілоте Троянов, де ви?..

Комітет рятування Землі шукав мене, а я був безсилий відповісти йому і навіть попросити допомоги. А репродуктор продовжував викликати:

— Пілоте Троянов, відповідайте! Де ви?..

— Чому ж ви мовчите, товаришу Троянов? — почув я голос Жанни. — Адже вони чекають на відповідь. Скажіть, де ми, що з нами.

Жанна нечутно увійшла до кабіни і зупинилась позад мене. Я повернувся повагом до неї і відповів, ледве знаходячи слова:

— Передавальник не працює. Немає струму.

Жанна мовчки дивилася на мене, коли я через силу додав:

— У нас немає змоги врятуватися…

Мені соромно признатися в цьому, але факт лишається фактом. Я, пілот Троянов, про сміливість якого багато хто знає, розгубився і втратив здатність володіти собою. Жінка, Жанна Пелюзьє в цей момент показала себе твердішою за мене. Вона поклала руку мені на плече і сказала:

— Не вдаваймося в розпуку. Може, ще пощастить чимсь допомогти справі.

Я ледве-ледве пригадую те, що було потім. Ми сиділи на буйній траві аргентинських пампасів, коло ракетоплана. Лаборант Стенуа нервово палив одну цигарку по одній. Жанна безперестанно зривала тонкі й високі стеблинки трави, м’яла їх і відкидала. Пам’ятаю, старий професор повагом сказав:

— Я гадаю, що землетрус нам не загрожує нічим. Згубніший може бути для нас потоп, що трапиться тут після того, як величезні хвилі ринуть на сушу. Ми на східному березі Аргентини. За всіма ознаками ці три велетенські хвилі прокотяться суходолом на сотні кілометрів…

Машинально я додав:

— І обернуть нас на побиті, понівечені трупи…

— О ні, товариш Троянов може бути цілком спокійний: від нас просто нічого не залишиться, — хмуро й іронічно відгукнувся Стенуа.

Зненацька Жанна прудко підвелася і побігла до ракетоплана, кинувши нам на ходу:

— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу принаймні знати, що робиться на півночі!

Їй ніхто не відповів. Тільки Стенуа, поглянувши в свою записну книжку, все так само іронічно, тихо сказав мені:

— Зараз година дня. Через десять годин ми вже не існуватимемо.

Він не докінчив своєї фрази. У кабіні ракетоплана голосно заговорив репродуктор. Його звуки здалися мені глузуванням: яку користь могли дати нам, відрізаним від цілого світу, ці повідомлення радіом?..

«…перший вибух атомічних бомб викине в космічний простір всю Антарктику, розташовану в колі восьмидесятої паралелі. В цьому колі знаходиться віковічна полярна крига і південний кінець землі Вікторії. Перший вибух буде найслабший з трьох. Другий вибух викине кільце аж до сімдесятої паралелі. Земля втратить значні території: вона викине у простір всю землю Вікторії, гору Еребус, землю короля Едуарда і південну частину землі Олександра Першого. Третій, найсильніший вибух бомб, закладених по полярному колу, викине в ефір острови Китові, частину островів Скотта, острів Петра Першого, половину землі Олександра Першого, землі Ендербі, Кемпа, Вільгельма Другого та Вілкінса. Увага! Комітет рятування Землі знову попереджає всіх, хто перебуває у межах стокілометрової берегової океанської смуги. Ця смуга — під найдужчою загрозою трьох океанських хвиль, що виникнуть внаслідок вибуху і, очевидно, спричиняться до величезних зруйнувань. Увага! Через десять хвилин слухайте дальшу інформацію».

Професор Пелюзье підвів руку і спокійно, наче продовжуючи почату фразу, промовив:

— Мої думки, виходить, правильні. Треба думати про врятування від потопу. Ми сидимо всього кілометрів за п’ятдесят від океану. Як захистити себе від хвиль?..

Стенуа і я мовчали. Біля мене стояла бляшанка консервованого молока, яку я машинально взяв у руки. І одразу несподівана згадка прорізала мою свідомість.

— Консервна бляшанка! Саме — консервна! Якби ми опинилися всередині консервної бляшанки — ніякі хвилі не були б нам страшні. Повінь відкинула б нас на сотні кілометрів у глиб країни і залишила нас там, але…

Схопившись на ноги, я вигукнув:

— Товариші! Вихід знайдено. Згадайте, що мій С-218 герметично закривається і має достатній запас кисню та апаратів для очищення повітря від вуглекислоти. Ми замкнемось в ньому — і нехай тоді несуться хоч які хвилі. Ракетоплан не може затонути. Нас кудись винесе.

— Зробивши з нас при цьому одбивні котлети? — capкастично відгукнувся Стенуа.

— Вам треба впорядкувати свої нерви, дорогий Еміль, — суворо відповів професор. — Товариш Троянов подав блискучу ідею. Це єдине, що в нас лишається.

Репродуктор заговорив знов:

«Увага! Відомий пілот Олексій Троянов, що вилетів на острів Фалкленда на розшуки експедиції професора Пелюзье, зник. Останнє радіо від нього одержано з Фалкленда увечері 20 червня. Всі спроби зв’язатися з ракетопланом С-218 досі були марні. Це примушує серйозно побоюватися за долю Троянова та його супутників…»

Ми мовчки глянули одне на одного: за нашою долею стежили, про нас