Рекурсія - Блейк Крауч
Торкаючись пляшки, Баррі відчуває холодну вологу на зеленому склі, а коли прикладається до горлечка, смак і запах напою вражають його своєю справжністю. Це вже не просто спогад — це подія, яка відбувається зараз.
І Баррі гостро усвідомлює не тільки сам спогад, а й те, як він бачить його.
Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати: він мовби не збоку, а всередині власної пам’яті, очима себе-молодшого дивиться кіно про своє попереднє життя. Ефект присутності!
Біль помирання став пригаслою далекою зорею, і тепер Баррі починає чути звуки, спершу на межі чутності, приглушені та нечіткі.
Проте помалу вони стають гучнішими й чистішими, неначе хтось повільно крутить ручку гучності.
Коментатори в телевізорі.
Деренчання телефона в домі.
Кроки по дерев’яній долівці в коридорі.
І ось перед Баррі з’являється Меґан. Він дивиться на її обличчя, її губи ворушаться. Чує її голос, надто далекий і слабкий, щоб розібрати фрази чи слова, — самий лише звук, який вивітрюється з його пам’яті вже цілих одинадцять років.
Вона прекрасна. Сповнена життєвих сил. Стоїть між Баррі й телевізором, затуляючи екран, з рюкзаком на плечі, в синіх джинсах, бірюзовому светрі, волосся зібране у хвіст.
Це вже занадто! Гірше, ніж задихатися.
А Баррі нічого не може зробити, бо спогад сплив у пам’яті не через те, що йому так хотілося.
Він був викликаний проти його волі. Мабуть, недарма наші спогади огорнуті серпанком розпливчастості.
Може, їхня абстрактність — це такий собі анестетик, буфер, який захищає нас від муки, неминучої через усвідомлення, що час постійно щось краде в нас і що ми втрачаємо його безповоротно.
Баррі хоче покинути спогад, але це йому не вдається. Його чуття задіяні на повну. Все яскраве й чітке, як у реальному житті. Однак абсолютно йому непідвладне. Баррі лишається тільки дивитися на все очима себе, молодшого на одинадцять років, слухати останню розмову з дочкою та відчувати, як вібрує гортань, як рухаються губи та язик, утворюючи слова.
— Ти казала це мамі?
Його голос звучить анітрохи не дивно. На слух він такий, як завжди, коли Баррі говорить. І відчуття в нього такі самі.
— Ні, я прийшла до тебе.
— Домашка зроблена?
— Ні, тому я і хочу піти.
Тут Баррі відчуває, як він-молодший тягнеться, щоб побачити телевізор за Меґан. Тодд Гелтон невдало відбиває м’яч. Гравець на третій базі взяв очко, а Гелтон залишає поле.
— Тату, ти ж мене навіть не слухаєш.
— Я тебе слухаю.
Баррі знову дивиться на неї.
— Мінді — моя напарниця з лабораторної роботи, і нам треба встигнути все зробити до наступної середи.
— Що за предмет?
— Біологія.
— А хто там буде ще?
— О Господи! Я, Мінді, може, Джейкоб, Кевін точно й Сара.
Баррі споглядає, як він-молодший піднімає ліву руку й дивиться на циферблат годинника, який загубиться під час переїзду за десять місяців після смерті Меґан і бурхливого скону його шлюбу.
Щойно перевалило за пів на дев’яту.
— То я можу піти?
Скажи «ні»!
Баррі-молодший дивиться, як «Рокіз» випускають на позицію бетера іншого бейсболіста.
Скажи «ні»!
— І ти прийдеш не пізніше десятої?
— Об одинадцятій.
— Ти знаєш, одинадцята — це перед вихідними.
— Тоді о пів на одинадцяту.
— Навіть не думай.
— Добре, десята п’ятнадцять.
— Ти смієшся?
— Туди десять хвилин добиратися. Хіба що ти мене підкинеш.
О-о! А його свідомість витіснила цей момент як занадто болючий.
Меґан була не проти, щоб Баррі підвіз її до Мінді, а він відмовився. От якби він тоді погодився, дочка лишилася б живою.
Так! Підвези її. Підвези її, хлопче!
— Сонечко, я дивлюся гру.
— Ну то десята тридцять, так?
Баррі відчуває, як його губи складаються в усмішку, в пам’яті різко оживає давно забуте прикре відчуття, що раунд перемовин не за ним, а за дочкою.
Роздратування і водночас гордість, що вихована ними Меґан живе власним розумом і вміє наполягти на своєму. Виринуло й обнадійливе відчуття, що свій юнацький запал вона не втратить і в дорослому житті.
— Добре. — Меґан рушає до дверей. — Та щоб ані хвилиною пізніше. Обіцяєш?
Зупини її!
Зупини її!
— Так, тату.
Її останні слова. Тепер він пригадав. «Так, тату».
Баррі-молодший знову втуплюється в екран, на якому Бред Гоуп[30] запускає м’яч просто в центр поля. Чути, як віддаляються кроки дочки.
У душі він волає.
Але нічого не стається. Його ніби вселили в тіло, а влади над тілом не дали.
Баррі-молодший навіть не дивиться на Меґан, коли вона йде. Його цікавить тільки гра, він же не знає, що востаннє дивився в очі дочці, що одне його слово — і все це можна зупинити.
Він чує, як відчиняються, а потім ляскають вхідні двері.
І ось вона пішла, геть від дому, від нього — назустріч смерті. А він сидить у кріслі й дивиться бейсбол.
Біль від неможливості вдихнути минув.
У Баррі вже немає відчуття, що він плаває в теплій воді чи що його серце завмерло, як неживе.
Все відступило на задній план — усе, крім цього болісного спогаду, який він змушений чомусь терпіти, і того факту, що дочка покинула будинок назавжди…
Ворухнувся мізинець на лівій руці.
Точніше, Баррі відчуває, що ним ворухнув. Він відчуває, що намір дає результат.
Баррі намагається повторити. Тепер він рухає всією кистю.
Випростує одну руку, тоді другу.
Кліпає. Робить вдих.
Він розкриває рота, і з нього виривається схожий на бурчання звук — гортанний і без жодного змісту, — але його звук.
Що це означає?
Раніше Баррі проживав цей спогад як глядач, котрий промотує відеофайл. Ніби кіно дивився.
Тепер він може рухатися, продукувати звуки та взаємодіяти з оточенням, і з кожною наступною секундою він має більшу владу над цим тілом.
Баррі нахиляється, опускає підніжок у кріслі. Тоді підводиться, оглядає будинок, де жив понад десять років тому. Все таке реальне, що він надивуватися не може.
Перетнувши вітальню, Баррі зупиняється перед дзеркалом біля вхідних дверей та уважно вивчає своє відображення. Волосся густіше, знову пісочного кольору і зовсім без срібла, яке останні кілька років доволі жваво обживає його чуприну, що рідішає.
Чіткі лінії підборіддя.
Жодного натяку на обвислі щоки. Ані мішків під очима, ані червоних алкогольних плям на носі.
І Баррі тільки зараз усвідомлює, на яку руїну перетворився після смерті
