Рекурсія - Блейк Крауч

— Боюся, квантова фізика тут буде на моєму боці. Ми вже знаємо, що на рівні елементарних частинок часолінія — річ не така проста, як заведено вважати.

— Ви справді вважаєте, що час — це ілюзія?

— Радше його сприйняття нами таке недосконале, що для нас він рівнозначний ілюзії. Кожна мить однаково реальна і відбувається зараз, але природа нашої свідомості така, що за один раз ми отримуємо доступ до одного зрізу, не більше. Уявіть собі, що життя людини — це книжка. Кожна сторінка — це певний момент. І от як під час читання книжки ми бачимо лише ту сторінку, що перед нашими очима, так і недосконалість нашої перцепції відсікає нам доступ до всіх інших моментів життя. Так було досі.

— А тепер?

— Якось ви сказали, що пам’ять — єдиний наш справжній зв’язок із реальністю. І думаю, ви мали слушність. Будь-яка інша мить, будь-який спогад існує, як і фраза, яку я зараз кажу. І перенестися туди — однаково, що перейти з кімнати до кімнати. Нам тільки залишалося переконати в цьому мозок. Обійти еволюційні обмеження та дозволити нашій свідомості зазирнути за межі нашого сенсорного простору.

Гелені голова йде обертом.

— Ви знали? — питає вона.

— Знав що?

— В якому напрямку ми працювали від початку? Що це щось набагато більше, ніж занурення у спогад?

Слейд відводить очі, тоді знову дивиться на неї.

— Я надто поважаю вас, щоб брехати.

— Значить… так.

— Перш ніж перейти до мого доробку, може, знайдемо хвилинку й насолодимося тим, чого досягли ви? Ви тепер найвидатніша науковиця і винахідниця за всю історію людства. Ви — авторка найграндіознішого наукового прориву нашого часу. Всіх часів.

— І найнебезпечнішого.

— У лихих руках — безперечно.

— Боже мій, який ви самовпевнений! Та в будь-яких руках! Як ви дізналися про цю можливість крісла?

Слейд ставить своє шампанське на кавовий столик, підводиться, відходить до вікна. За кілька миль від них над морем збираються грозові хмари і пливуть сюди.

— Коли ми зустрілися вперше, ви очолювали науково-дослідницьку групу компанії «Іон» у Сан-Франциско.

— Як це — «вперше»? Я в житті не працювала на…

— Дайте я закінчу. Ви взяли мене до себе науковим асистентом. Ви диктували свої звіти, а я друкував їх, шукав статті, які ви хотіли прочитати. Організовував ваш розклад і відрядження. Стежив, щоб у вас завжди була гаряча кава й лад в кабінеті. Ну, щоб хоча б пройти було можна. — Слейд усміхається, і легка тінь смутку пробігає його обличчям. — Старший куди пошлють, можна сказати. Але ви були дуже добрі до мене. Завдяки вам я почувався причетним до дослідів, ніби справді був членом команди. До нашого знайомства я мав проблеми з наркотиками. Ви ж, по суті, мене врятували. Ви створили першокласний МЕГ-мікроскоп і дуже непогану мережу для електромагнітної стимуляції. Ви мали квантові процесори, набагато потужніші, аніж ті, які маємо ми: кубітові системи тоді серйозно рвонули вперед. Ви придумали деприваційну капсулу, примудрилися помістити в неї апарат реактивації та примусили його там працювати. Проте ви не задовольнялися досягнутим. Ви постійно трималися думки, що капсула створює навколо піддослідного сенсорний вакуум, і що, коли простимулювати конкретні групи нейронів, викликаючи спогад, переживання цього спогаду спричинить такий потужний ефект повного занурення, який нам і не снився.

— Стривайте, коли все це було?

— У початковій часолінії.

Кілька секунд Гелена перетравлює почуте. Масштабність почутого приголомшила її.

— Чим я тоді займалася? Альцгеймер, втрачені спогади, капсула часу? — питає вона.

— Не думаю. «Іон» цікавила комерція: як використати ваше крісло з розважальною метою. Над цим ми й працювали. Але, як і в цьому дослідженні, максимум, чого вам вдалося досягнути, це зробити спогад трохи яскравішим без свідомого видобування його з пам’яті самим піддослідним. — Слейд відвертається від вікна та переводить погляд на Гелену. — До другого листопада дві тисячі вісімнадцятого року.

— Дві тисячі вісімнадцятого?

— Так.

— Тобто за дев’ять років?

— Саме так. Того ранку сталося дещо трагічне, непередбачене й неймовірне. Ви проводили реактивацію спогаду новому піддослідному, такому собі Джону Джордану. Видобували спогад про аварію, в якій загинула його дружина. Все йшло, як по писаному, і тут він відключився просто в капсулі. Інфаркт міокарда. А коли медики кинулися його витягувати, сталося щось надзвичайне. Перш ніж вони відчинили люк, усі, хто був у лабораторії, несподівано опинилися в іншому місці. З носів текла кров, у декого від болю лускала голова, а замість піддослідного Джона Джордана в капсулі лежав якийсь Майкл Діллман, зовсім інший чоловік. І все відбулося за мить, неначе хтось натиснув перемикач. Ніхто не розумів, що сталося. У нас не знайшлося жодного запису, що якийсь Джордан коли-небудь переступав поріг лабораторії. Всі були ошелешені, але намагалися розібратися. Назвіть це недоречною цікавістю, але я не міг кинути це просто так. Узявся до пошуків Джордана, щоб дізнатися, що з ним сталося, куди він зник, і з’ясував предивну штуку. Ми реактивували спогад про аварію, так? А насправді він загинув у ній разом з дружиною п’ятнадцять років тому.

По шибі ледь чутно починає тарабанити дощ.

Слейд знову сідає на підніжок.

— Мабуть, я першим зрозумів, що сталося: свідомість Джона Джордана завдяки вам якимось дивовижним чином була відкинута в той спогад. Що там сталося точно, ми ніколи не дізнаємося, але припускаю, що він був дезорієнтований перенесенням у часі, і це ускладнило аварію. Відтак загинули і дружина, і він.

Гелена відриває погляд від килимового покриття, на яке безперервно дивилася, готуючись прийняти всю жахливість цього одкровення.

— І що ви, Маркусе, зробили?

— Мені було сорок шість. Наркозалежний. Життя змарновано. Я боявся, що ви знищите свій винахід, коли зрозумієте, на що він здатний.

— Що ж ви зробили?

— За три дні, у ніч на п’яте листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я пробрався до лабораторії та завантажив у стимуляційний пристрій свій спогад. Потім заліз до капсули та ввів собі смертельну дозу хлористого калію. Боже, мені по венах як вогонь пустили! Такого болю я в житті не відчував. Серце зупинилось, і, коли відбувся викид ДМТ, моя свідомість повернулася у спогад, де мені було двадцять років. Ось так у 1992 році від початкової часолінії відгалузилася нова часолінія.

— Для всього світу?

— Мабуть, так.

— І зараз ми в цій часолінії живемо?

— Так.

— А початкова тоді що?

— Не знаю. Мої спогади про неї сірі, примарні.

— Отже, ви досі пам’ятаєте початкову часолінію, де вам сорок шість років і ви мій асистент?

— Так. Ті спогади перенеслися разом зі мною.

— А чому в мене