Рекурсія - Блейк Крауч

— Будь ласка, будь сьогодні обережна.

Дочка розвертається і переходить вулицю. Баррі гукає її, вона озирається.

— Я люблю тебе, Меґан.

— І я тебе, тату.

Баррі стоїть на дорозі, тремтить і намагається второпати, що ж таке щойно сталося. Він дивиться, як Меґан переходить вулицю, заходить у «Дейрі квін» і сідає за столик біля вікна, де сидять її друзі.

Ззаду лунають чиїсь кроки.

Баррі обертається і бачить, як до нього наближається чоловік у чорному.

Навіть із відстані перехожий чомусь здається Баррі знайомим.

А коли той підходить, він одразу впізнає в ньому Вінса з монтокської забігайлівки — того самого, що тягнув його потім із бару, підпоєного якоюсь гидотою, до готельного номера.

Тоді у Вінса було татуйовання на горлянці — зараз цього тату немає. Ще немає. І голова в нього зовсім не лиса, і постать його стрункіша. І сам він молодший на десять років.

Баррі інстинктивно задкує, але Вінс підіймає руки: мовляв, я з миром.

Вони зустрічаються сам на сам під ліхтарем на порожньому тротуарі.

— Що зі мною відбувається? — запитує Баррі.

— Я знаю, що ви зараз ошелешені та дезорієнтовані, але це скоро мине. Я тут, щоб виконати останню частину контракту. Ви вже зрозуміли?

— Що зрозумів?

— Те, що зробив для вас мій бос.

— Це все насправді?

— Усе насправді.

— Але як?

— Ви знову разом з дочкою, і вона жива. Це важливо? Ви більше не побачите мене після цієї ночі, але я мушу дещо вам сказати. Є набір базових правил, вони нескладні. Не намагайтеся витиснути більше з факту, що вам відомо про майбутнє те, чого не знають інші. Спробуйте прожити наново своє життя. Проживіть трохи краще, ніж ви жили досі. І нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому.

— А що, коли я хочу повернутися назад?

— Технологію, завдяки якій ви опинилися тут, ще навіть не винайшли.

І Вінс розвертається, щоб іти.

— Як мені йому за це віддячити? — питає Баррі, його очі знову зрадливо блищать.

— Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому, він дивиться на вас і на вашу сім’ю. Сподіваюся, він побачить, що ви сповна скористалися своїм шансом. Що ви щасливі. Що з вашою дочкою все гаразд. Але найголовніше, щоб ви тримали язик за зубами і грали за правилами, які я щойно описав. Ось так ви можете йому подякувати.

— Що це значить: «Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому»?

Однак Вінс лише знизує плечима.

— Час — просто ілюзія, конструкт, породжений людською уявою. Нема на світі ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Усе відбувається зараз.

Баррі намагається зрозуміти почуте, але для нього це заскладно.

— Виходить, що ви також повернулися?

— Так, трохи далі, ніж ви. Я вже три роки наново проживаю своє життя.

— Чому?

— Напартачив, коли служив копом, не з тими пацанами бізнес замутив. Тепер тримаю магазинчик із риболовним причандаллям і на життя не скаржуся. Успіху вам з вашим другим шансом.

Вінс розвертається і йде в ніч.

Книжка друга

Найбільше ми сумуємо за місцями, в яких ніколи не бували.

Карсон Мак-Каллерс

Гелена

20 червня 2009 року

День 598

Гелена сидить у себе на дивані та намагається осягнути масштабність подій, що сталися в її житті за останні тридцять хвилин. Перша її реакція: це не може бути правдою, це просто фокус чи ілюзія. Але як бути із завершеним тату «Міранда» на плечі наркозалежного? І з цим самим татуйованням, тільки ще незакінченим, на відео, яке показував їй Слейд? Попри щедрий на різні подробиці спогад про вранішній експеримент — аж до стільця, який вона жбурнула у скляну перетинку, — Гелена знає, що якимось незбагненним чином нічого такого не відбувалося.

Цей спогад — глухий кут у нейронній структурі її мозку. Єдина аналогія, що спадає на думку, — спогад про насичений деталями сон.

— Скажіть, про що ви зараз думаєте? — цікавиться Слейд.

Гелена переводить погляд на нього.

— Невже ця процедура — помирання в деприваційній капсулі під час реактивації спогаду — справді здатна змінювати минуле?

— Минулого не існує.

— Маячня!

— Чому? Вам можна висувати свої теорії, а мені — ні?

— Поясніть.

— Ви ж самі казали так про теперішнє. Мовляв, це просто ілюзія, яку ліпить наш мозок на базі реальності.

— Та ні, це вже… філософська маячня першокурсника.

— Наші пращури мешкали в океані. Через те, що світло у воді поширюється не так, як у повітрі, їхній сенсорний простір — об’єм середовища, де можна було виявити здобич, — збігався з простором моторним. Інакше кажучи, до чого дотягнувся, те і знайшов. І як, по-вашому, до чого це призвело врешті-решт?

Якийсь час Гелена міркує над його запитанням.

— Вони могли реагувати тільки на прямі подразники.

— Чудово. І що, по-вашому, відбулося, коли чотириста мільйонів років тому ці риби врешті виповзли на суходіл?

— У них збільшився сенсорний простір, бо в повітрі світло поширюється далі, аніж у воді.

— Деякі біологи-еволюціоністи вважають, що саме сухопутний дисбаланс між сенсорним і моторним просторами створив передумови для зародження свідомості. Якщо ми можемо бачити щось далеко попереду, то зможемо й думати наперед. Зможемо планувати. І тоді зможемо уявляти майбутнє, навіть якщо його не існує.

— У чому тут суть?

— У тому, що появу свідомості зумовлено оточенням. Наша пізнавальна діяльність — уявлення про дійсність — формується під впливом нашої рецепції, але водночас і обмежена можливостями наших рецептивних органів. Ми переконані, що бачимо світ таким, яким він є, але кому, як не вам знати, що це лише тіні на стіні печери. Ми такі самі зашорені, як наші водоплавні предки, а межі нашого розуму залежать від того, куди вивезе крива еволюції. І подібно до них, апріорі, ми не можемо бачити того, чого в нас немає. Чи то пак, не могли. Дотепер.

Гелена пригадує таємничий Слейдів усміх за вечерею кілька місяців тому.

— Пробити завісу перцепції, — каже вона.

— Саме так. Для істоти двовимірної рух через третій вимір є не просто неможливим — він немислимий. І ось точно так само тут нас підводить наш мозок. Уявіть собі, що ви стали бачити світ очима істот вищого порядку — в чотирьох вимірах. Це дало б вам змогу проживати події свого життя в будь-якій послідовності. Переживати наново який завгодно свій спогад.

— Але… але… це смішно. І це порушує причинно-наслідковий зв’язок.

Знову Слейд розпливається в переможній усмішці. Він і