Рекурсія - Блейк Крауч

— От що я вам скажу… давайте так, щоб усім було все зрозуміло. Або ви чесно відповідаєте на всі мої запитання, або помрете там, де сидите.

Ув’язненому в кріслі Баррі не лишається нічого іншого, як прийняти правила гри й залишатися живим, поки не трапиться хоча б примарний шанс на звільнення.

— Добро.

Тоді тип підіймає голову до стелі й каже:

— Комп’ютере, починай сеанс.

Комп’ютер озивається жіночим механічним голосом:

— Розпочинається новий сеанс.

Незнайомець зазирає просто в очі Баррі.

— Так, розповідайте про той день, коли востаннє бачили дочку живою, і постарайтеся не пропустити жодної подробиці.

Гелена

29 березня — 20 червня 2009 року

День 515

Гелена стоїть у тамбурі західного вантажного майданчика надбудови й застібає на штормівці всі блискавки, подумки порівнює завивання вітру зовні з голосінням привида. Цілий ранок пориви до 80 миль на годину — цілком достатньо, щоб здути з платформи людину її статури.

Із зусиллям відчинивши двері, Гелена вдивляється в сіруватий окіл косого дощу та пристібається страховим карабіном до троса, напнутого над платформою. Вона знала, що вітер сильний, але не думала, що аж такий: він ледь не валить її з ніг. Гелена нахиляється вперед, набирається духу та виходить з тамбура.

Платформа загорнута в сіре, і єдине, що чує Гелена, — це шалене безумство вітру та голки дощу, які сильно молотять по каптуру, наче кульки підшипника.

Десять хвилин іде на те, щоб перейти через платформу. Крок за кроком, весь час ризикуючи втратити рівновагу. Нарешті Гелена доходить до свого улюбленого місця на буровій — це куток на північному заході — сідає, звішуючи ноги через край, і дивиться, як двадцятиметрові хвилі б’ють в опори платформи.

Останні двоє членів групи забезпечення залишили платформу вчора, до початку шторму.

Люди не просто виступили проти нового розпорядження Слейда «класти людей в деприваційну капсулу та зупиняти їм серце».

Всі, крім неї та Сєрґєя, заявили, що припиняють роботу, і зажадали негайного повернення на материк.

Щоразу, відчуваючи докір сумління, що вона залишилася, Гелена починає думати про маму та про інших хворих, однак це мало втішає її.

До того ж вона майже певна, що Слейд не відпустить її просто так.

Чжи Ун теж полетів на материк — шукати медиків для нової бригади й нових інженерів для спорудження капсули. На буровій залишилися Слейд, Гелена і техперсонал.

Тут, просто неба, їй здається, що сам світ волає їй у вуха.

Гелена підіймає обличчя до неба та кричить у відповідь.

День 598

Хтось стукає у двері. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.

Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори.

В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.

— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.

Гелена дивиться на нього й мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.

— Ви не проти, якщо я зайду?

— А я маю вибір?

— Ну, Гелено, будь ласка.

Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.

— Що ви хочете? — питає Гелена.

Він опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За склом безкрає море.

— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.

— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?

— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.

— Я вже казала, що мені потрібно до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.

— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.

— В одне місце такий порятунок!

— Ви вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.

— Це був мій проект!

— Це мої гроші.

У Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.

— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут всупереч моєму бажанню?

— Звісно, ні.

— То я можу поїхати?

— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?

Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.

— Я запитав, чи ви готові змінювати світ разом зі мною. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сьогодні, щоб сказати, що роботу вже майже завершено. Забудьте все, що було в минулому. І разом перетнімо фінішну пряму.

Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда й мовчить. По її щоках котяться сльози.

— Як ви зараз почуваєтесь? — питає він. — Поговоріть зі мною.

— Я почуваюся, ніби мене обікрали.

— А це вже цілковита нісенітниця! Я втрутився тільки тоді, коли вам зрадила інтуїція. Зробив те, що й мав би зробити партнер. Сьогодні головний день у нашому житті. Ми стільки часу йшли до нього. Тому я зараз тут. Деприваційна капсула готова. Реактиватор пристосований до роботи в ній. За десять хвилин ми проводитимемо нове випробування, і це велика віха.

— І хто ж піддослідний?

— Це несуттєво.

— Для мене — суттєво.

— Звичайний хлопець, якому платять двадцять штук на тиждень за готовність віддати науці своє життя.

— Ви його попередили, що це ризикований дослід?

— Він у курсі всіх ризиків. Послухайте, якщо ви хочете додому, то пакуйте валізи й будьте опівдні на вертолітному майданчику.

— А що тоді з моїм контрактом?

— У нас була домовленість на три роки. Ви розриваєте контракт достроково. А отже залишаєтеся без премії, без частини прибутку — без усього. Ви знали, на що йдете. Але якщо ви хочете закінчити почате з нами, ходімо зі мною до лабораторії, от просто зараз. Цей день внесуть в усі книги рекордів.

Баррі

6 листопада 2018 року

Пристебнутий до крісла Баррі почувається так, неначе його дії пробудили жахіття.

— Це було двадцять п’ятого жовтня, — каже він. — Одинадцять років тому.

— Коли ви згадуєте це, що найперше спадає вам на думку? — запитує чоловік. — Якийсь найяскравіший образ чи