Рекурсія - Блейк Крауч

Він дивиться на двері. Двері, в які щойно вийшла дочка.

Що, чорт забирай, відбувається? В готелі на Мангеттені його вбивали в деприваційному резервуарі, чи як там воно називається?

Невже це насправді?

Невже це відбувається в реальності?

Цього не може бути, але Баррі почувається так, як живий.

Він відчиняє двері та виходить в осінній вечір.

Якщо це не реально, тоді це найбільше з можливих знущань.

А раптом той тип не брехав йому? «Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти».

Зусиллям волі Баррі повертається в цей момент. Всі питання потерплять. А зараз він стоїть на ґанку свого дому і чує шурхіт листя дуба на дворі, бачить, як вітерець хитає мотузку для білизни.

За всієї абсурдності таких припущень, Баррі повернувся у 25 жовтня 2007 року.

І зараз вечір — вечір загибелі його дочки. Вона так і не дійде до «Дейрі квін», де має зустрітися з друзями, а це означає, що до біди хвилин десять, не більше.

І в Меґан дві хвилини фори.

Баррі босий, але він і так згаяв чимало часу.

Зачинивши двері, Баррі збігає на газон. Опале листя шурхотить під ногами, він притьмом кидається в темряву.

Гелена

20 червня 2009 року

День 598

В її двері стукають. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.

Коли Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори, її охоплює непереборне відчуття дежавю. В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі, з пляшкою шампанського, парою келихів і компакт-диском. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.

— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.

Гелена дивиться на нього та мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.

— Ви не проти, якщо я зайду?

— А я маю вибір?

— Ну Гелено, будь ласка.

Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.

— Що ви хочете? — питає Гелена.

Слейд опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За вікном безкрає море.

— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.

— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?

— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.

— Я вже казала, що мені треба до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.

— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.

— В одне місце такий порятунок!

— Ви, Гелено, вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.

— Це був мій проект!

— Це мої гроші.

В Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.

— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут проти моєї волі?

— Звісно, ні.

— То я можу поїхати?

— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?

Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.

— Я запитав, чи хочете ви разом зі мною змінювати світ. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сюди сказати, що в нас усе вийшло.

Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда. По її щоках котяться сльози.

— Що це ви таке кажете?

— Сьогодні найвидатніший день у вашому і моєму житті. Ми працювали задля цього дня. Тож я прийшов, щоб разом з вами це відзначити.

Слейд розкручує мюзле на пляшці шампанського «Дом Періньйон». Знявши, кидає дріт на кавовий столик. Тоді, стиснувши пляшку між ногами, обережно витягує корок. Гелена дивиться, як він розливає шампанське по келихах, ретельно наливаючи в кожен по вінця.

— Ви збожеволіли, — каже вона.

— Ще не п’ємо. Треба зачекати до… — Він переводить погляд на годинник. — Плюс-мінус до десятої п’ятнадцять. Поки чекаємо, я хочу показати вам, що було вчора.

Слейд бере з кавового столика диск і прямує до домашнього кінотеатру. Вставляє диск у програвач і накручує звук.

На екрані з’являється високий худющий чоловік, якого Гелена бачить вперше. Він лежить у кріслі спогадів. Над ним схилився Чжи Ун Черкавер і татуює літери на лівому плечі: М, І, Р, А, Н.

От здохляка підіймає руку, каже:

— Стоп!

У кадрі з’являється Слейд.

— У чому справа, Ріде?

— Я повернувся. Я тут. Боже мій!

— Ти про що?

— Експеримент спрацював.

— Доведи це.

— Вашу матір звати Сьюзен. Ви назвали ім’я, коли я сідав у яйце, і сказали, щоб я після всього назвав його вам.

Слейдове обличчя на екрані розпливається в широкій усмішці.

— І о котрій годині завтра в нас експеримент?

— О десятій ранку.

Слейд вимикає телевізор і переводить погляд на Гелену.

— І що я маю звідси зрозуміти? — питає вона.

— Я гадаю, за хвилину дізнаємось.

Вони сидять у некомфортній тиші, Гелена дивиться, як рухаються бульбашки в шампанському.

— Я хочу повернутися додому, — каже вона.

— Якщо не передумаєте, можете поїхати сьогодні.

Гелена позирає на годинник на стіні: 10:10. У помешканні така тиша, що чути, як сичить газ у шампанському. Гелена дивиться на море та міркує: хай там що, вона — пас. Платформа, дослідження — всьому «до побачення». Дідько з тими грішми, з часткою від прибутків, бо жодна мрія, жодні амбіції не варті того, що зробив з нею Слейд. Гелена повернеться в Колорадо та разом із батьком доглядатиме матір. Їй не вдалося зберегти для неї згаслі спогади чи зупинити хворобу, тож принаймні буде коло матері стільки, скільки тій відміряно.

Минає десята п’ятнадцять.

Слейд раз за разом зиркає на свій годинник, тепер в його очах легке занепокоєння, і воно наростає.

— Послухайте, — каже Гелена, — не знаю, що це мало бути, але я думаю, вам час іти. Коли буде вертоліт на Каліфорнію?

Зі Слейдового носа витікає цівка крові.

Гелена відчуває в роті іржавий присмак і розуміє, що в неї теж носова кровотеча. Вона підставляє долоню, але кров просочується крізь пальці, капає на футболку. Тоді Гелена кидається до вбиральні, хапає