Рекурсія - Блейк Крауч

— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?

— Думаю, що я готовий.

— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?

— Та ніби.

— Так чи ні?

— Так.

— Добре. Все буде нормально. Коли побачимося знову, скажеш, як звати мою матір: Сьюзен. І я все зрозумію.

Слейд приглушує світло. В апаратній спалахує ще один монітор, який досі був вимкнений. Він передає картинку з камери нічного бачення, яка встановлена в стелі капсули і дивиться на Ріда зверху. Той, розпростершись горілиць, плаває в насиченому соляному розчині. На головному моніторі Слейд вмикає таймер, ставить його на п’ять хвилин.

— Ріде, це моє останнє звернення до тебе. Ми дамо тобі кілька хвилин, щоб розслабитись і зосередитися. Скоро почнемо.

— Зрозумів.

— Ну, з богом. Сьогодні ти ввійдеш в історію.

Слейд запускає зворотний відлік і знімає навушники.

— Який спогад ви реактивуєте? — запитує Гелена.

— Бачили татуйовання на лівому плечі?

— Так.

— Ми набили його вчора вранці. А вчора ввечері зафіксували спогад.

— Чому тату?

— Через больові відчуття. Мені було потрібне сильне та свіже переживання.

— А когось кращого за героїнового наркомана для досліду не знайшлося?

Слейд не реагує на її заувагу. Це зовсім не той Слейд, якого вона знала. Він завів проект у такі нетрі, що Гелена тільки дивується. Хто знав, що їй зустрінеться людина, схиблена на цій роботі більше за неї саму?

— А він хоч розуміє, з чим зв’язався? — питає вона.

— Так.

Гелена стежить, як на таймері спливає час. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною.

Обертаючись до Слейда, вона каже:

— Це не вкладається в жодні рамки здорового глузду.

— Згоден.

— І вам байдуже?

— Щоб добитися прориву, якого я хочу, треба заплисти за буйки.

Гелена вдивляється в монітор, де на водяній поверхні в капсулі застигла нерухома постать Ріда.

— Значить, ви готові ризикнути життям цього чоловіка?

— Так. І він, до речі, теж. Рід розуміє, в якому він становищі. Я думаю, це героїчно з його боку. А крім того, коли ми закінчимо, він лікуватиметься від наркотичної залежності в розкішній клініці. А ми з вами, якщо все вдасться, вип’ємо у вас шампанського… — Слейд переводить погляд на свій «ролекс». — За якихось десять хвилин.

— Про що ви кажете?

— Ви це побачите.

Останні дві хвилини всі чекають у напруженій тиші. Нарешті звучить сигнал таймера.

Лунає голос Слейда:

— Поле?

— Чекаю.

Слейд дивиться на край консолі, де сидить відповідальний за введення стимуляторів:

— Сєрґєю?

— Завжди готовий.

— Реанімація?

— У повній бойовій.

Слейд дивиться на Пола й киває.

Лікар шумно видихає, натискає кнопку та командує:

— Один міліграм рокуронію внутрішньовенно.

— Що це? — питає Гелена.

— Нервово-м’язовий релаксант, — пояснює Вілсон.

Слейд наставляє:

— Хай там що, не можна дозволити, щоб у Ріда почалися судоми й він розтрощив наш реактиватор.

— Він знає, що його на певний час паралізує?

— Звичайно.

— Як вводиться препарат?

— Через радіокерований катетер на лівому передпліччі. Склад приблизно такий самий, як для летальних ін’єкцій, але мінус снодійне.

— Ввожу два й дві десятих міліграма тіопенталу натрію, — оголошує Вілсон.

Гелена дивиться по черзі то на картинку з камери нічного бачення в капсулі, то на монітор перед лікарем, де відображаються частота серцевих скорочень Ріда, кров’яний тиск, електрокардіограма та ще з добрий десяток показників життєдіяльності.

— Артеріальний тиск падає, — повідомляє Вілсон. — Частота серцевих скорочень зменшилася до п’ятдесяти ударів на хвилину.

— Йому боляче? — запитує Гелена.

— Ні, — заспокоює Слейд.

— Як ви це знаєте?

— Двадцять п’ять ударів на хвилину.

Гелена нахиляється впритул до монітора, вдивляється в забарвлене різними відтінками зеленого обличчя Ріда. Очі в нього заплющені, жодних ознак больових відчуттів. Мир та спокій читаються на обличчі.

— Пульс — десять ударів на хвилину. Тиск — тридцять на п’ять.

Раптом приміщення наповнює високий зумер: крива на моніторі перетворюється на пряму — ниткоподібний пульс. Доктор вимикає звуковий сигнал і констатує:

— Час смерті: десята година тринадцять хвилин.

Рід далі плаває в капсулі, нітрохи не змінившись.

— Коли почнете реанімувати?

Слейд мовчить.

— Чекаю розпоряджень, — доповідає Сєрґєй.

На головному моніторі перед лікарем з’являється нове віконце: «Час зупинки серця: 15 секунд».

— Фіксую викид ДМТ, — повідомляє лікар, коли минає хвилина.

— Сергею! — командує Слейд.

— Запускаю програму реактивації спогаду. Запуск стимуляторів…

Вілсон продовжує зчитувати різні показники життєдіяльності, тепер здебільшого пов’язані з роботою мозку та рівнем кисню в ньому.

Сєрґєй доповідає про хід експерименту кожних десять секунд, але Гелена їхніх голосів уже не чує. Вона не зводить очей з піддослідного в резервуарі та думає про те, що він бачить, що чує?

«Цікаво, — думає Гелена, — чи готова я сама померти, щоб до кінця відчути, зрозуміти свій винахід?»

На позначці «2 хвилини 30 секунд» Сєрґєй звітує:

— Програму реактивації спогаду завершено.

— Запусти її знову, — командує Слейд.

Сєрґєй переводить на нього здивований погляд.

— Маркусе, — подає голос лікар, — після п’яти хвилин шанси повернути його до життя будуть практично нульові. Зараз клітини його мозку масово відмирають.

— Сьогодні ми з Рідом про це говорили. Він готовий.

— Таж витягніть його! — втручається Гелена.

— Мені це теж не подобається, — підтримує її Сєрґєй.

— Прошу вас, покладіться на мене. Перезапуск програми!

Сєрґєй зітхає та швидко щось набирає.

— Запуск програми реактивації спогаду. Запуск стимуляторів.

Гелена втуплює погляд у Слейда.

— Чжи Ун дістав його з кубла в одному з найгірших районів Сан-Франциско, — каже той. — Він був непритомний, просто з руки стирчала голка. Врізав би дуба, якби не…

— Це не виправдання, — каже Гелена.

— Я розумію, що ви зараз відчуваєте. І знову прошу вас, покладіться на мене. Ненадовго. З Рідом усе буде гаразд.

— Маркусе, — подає голос Вілсон, — якщо ви збираєтеся повернути містера Кінга до життя, я б радив дати медикам команду витягувати його вже. Яка з нього користь, якщо ми запустимо серце, а когнітивні функції будуть утрачені?

— Ніхто його нізвідки не витягує.

Сєрґєй підводиться і йде до виходу.

Гелена за ним.

— Двері замкнено зовні, — попереджає Слейд. — А якби вам і вдалося вийти, то в коридорі все одно чергують охоронці. Вибачте, але в мене було передчуття, що в цей момент ви зможете втратити самовладання.

Вілсон командує в мікрофон:

— Дано, Аароне, швидко витягуйте містера Кінга та починайте комплекс реанімаційних заходів.

Гелена дивиться крізь скляну стіну. Лікарі як стояли біля візка, так і далі стоять, не ворушаться.

— Аароне! Дано!

— Вони вас не чують, — пояснює Слейд. — Я відключив зв’язок одразу, як ви стали вводити медпрепарати.

Сєрґєй кидається на металеві двері, намагається вибити їх плечем.

— Хочете змінити світ? — питає Слейд. — Тоді не обійтися без цього. Інакше ніяк. Час сильних і рішучих