Веселка тяжіння - Томас Пінчон

зміцнення та розвитку? — можливо, тоді було б менше злочинів в ім’я Ісуса і більше милосердя в ім’я Юди Іскаріота? Тайрону Слотропу дорога назад видається все ж таки можливою — а раптом той анархіст у Цюриху мав рацію, а раптом на якийсь час повалено всі паркани, одна дорога настільки ж добра, як і будь-яка інша, весь простір Зони розчищений, деполяризований, і десь у глибині її пустища зачаїлася одна-єдина точка координат, від якої треба рухатися далі — без обраних, без претерітів, щоб навіть національність нічого не могла підісрати… Отакі перспективи відкриваються у Слотроповій голові, поки він суне за Людвігом. Його несе чи його ведуть? Єдиним дороговказом у цій картині наразі є триклята полярна миша. Якщо вона взагалі існує, звісно. Хлопчина показує Слотропу світлини, які носить із собою у портмоне: Урсула, оченята яскраві й боязкі, визирає з-під купи капустяного листя… Урсула у клітці, перев’язаній величезною стрічкою, печатка зі свастикою, перша нагорода на гітлерівському конкурсі домашніх улюбленців… Урсула і домашній кіт обережно придивляються одне до одного на кахляній підлозі… Урсула, теліпаються передні лапки, оченята сонні, звисає з кишені Людвігового скаутського нацистського мундирчика. Якась її частина на фотографії завжди розпливається, вона надто швидка для засувки фотоапарата. Людвіг завжди її любив, навіть коли вона була зовсім маленькою, він од самого початку добре знав, куди невідворотно прямують лемінги. Може, сподівався, що любов відверне нещастя.

Слотроп про це так ніколи і не дізнається, він губить товстого молодого дивака у селі біля моря. Дівчата у широких спідницях і квітчастих хустинах збирають у лісах гриби, руді білки блискавками стрибають у вітті буків. Вигнуті вулички закінчуються надто швидко — це ширококутний обшир невеликого містечка. На стовпах грона лампочок, бруківка на вулицях важка, рудувата. На осонні стоять коні-ваговози, стріпують розкішними хвостами.

Вузькою вуличкою біля Міхаелькірхе під величезним клунком контрабандного хутра дріботить маленька дівчинка, видно лишень смагляві ніжки. Людвіг скрикує, показує на шубку зверху. У комірець вшите щось маленьке і сіре, нездорово зблискують штучні жовті оченята. Людвіг біжить і волає «Урсула, Урсула», хапає за шубу. Мала вибухає зливою прокльонів.

— Ти вбила мого лемінга!

— Забери руки, недоумку! — Перетягування каната у розпливчастих клаптях сонця і провулкової тіні. — Це не лемінг, це сіра лисиця.

Людвіг перестає репетувати і приглядається.

— Її правда, — підтверджує Слотроп.

— Вибач, — шморгає носом Людвіг. — Мені трохи недобре.

— До церкви донести підможете?

— Запросто.

Вони беруть по оберемку хутра під пахву і плентаються за дівчинкою вибоїстими gassen, а тоді крізь бічний вхід спускаються кількома сходовими маршами у підвал Міхаелькірхе. І там при світлі ліхтаря найперше Слотроп бачить обличчя, яке схилилося над вогнем «Sterno[533]», — у казанку помішує киплячу воду майор Двейн Марві.

□□□□□□□

ТА ХАААЙЙЙЙ… — Слотроп підіймає оберемок, готовий усе кинути і тікати, але майор розпливається в широкій усмішці.

— Добридень, товаришу. Саме вчасно на Атомний Чилі Двейна Марві! Присувай лавку і падай, отак. Яах-ха-ха-ха! А маленька, як-там-тебе-звуть, — пирхає і лапає дівчинку, поки та мостить свою поклажу на величезну купу хутра, що займає мало не весь підвал, — часом буває нестримана. Сподіваюся, тобі не здається, що ми робимо щось незаконне, ну, у вашій зоні, і все таке.

— Аж ніяк, майоре, — намагається відтворити російський акцент, виходить у стилі Бели Луґоші[534]. Але Марві все одно дістає перепустку, переважно написану від руки, у різних місцях наклепано печаток. Слотроп скоса зиркає на рукописну кирилицю внизу і впізнає підпис Чичеріна. — А, Чичерін… ми кілька разів мали спільні справи.

— Ти чув, що сталося в Пенемюнде? Припхалися якісь шмаркачі і викрали дер Шпрінґера просто в полковника з-під носа! Уявляєш? Знаєш дер Шпрінґера? Той іще засранець, товаришу. Те мурло сидить на стількох стільцях, що вільним підприємцям, як от ми зі старим Чортом Чикліцом, уже й приткнутися нема де.

Старий Чорт Чикліц, якого матінка, місіс Чикліц, назвала Клейтоном, причаївся за скиртою норкових манто і цілиться Слотропу в живіт із 45-го.

— Слухай, та він нормальний, — гукає до нього Марві. — Принеси нам іще шампанського, гаразд? — Чикліц настільки ж товстий, як і Марві, носить окуляри в роговій оправі, а вершечок його макітри ясніє, як і вся мармиза. Вони стоять, обіймаючи одне одного за плечі, двійко усміхнених товстунів. — Іване, ти бачиш перед собою 10000 калорій на день, — показує великим пальцем на два черева і підморгує. — Чикліц у нас буде Золотою Гускою, — і обоє, ледь не падаючи, заходяться реготом. Але це правда, Чикліц вигадав спосіб нагріти руки на передислокації. От-от він видурить у Спеціального Управління[535] ексклюзивний контракт на організацію святкування переходу екватора на кожному транспортнику, а сам Чикліц буде Золотою Гускою всюди, де зуміє, це вже вирішено. Він мріє про покоління гарматного м’яса — вони колінкують, аби один за одним цілувати його черево, поки сам він наминатиме індичі стегенця і ріжки з морозивом, а пальці витиратиме об волосся «пуголовків», що вперше перетинатимуть екватор. Офіційно він один з американських промисловиків, приставлений тут до Технічної служби, досліджує німецьке машинобудування, зокрема таємну зброю. Вдома має фабрику іграшок у Натлі, штат Нью-Джерсі. Хто ж не пам’ятає неймовірно популярного «Наливного Япа», ляльку, в яку заливаєш кетчуп, а тоді тицяєш багнетом в одну зі щілин, від чого вона розлітається на шматки — на 82 шматки, реалістично м’який пластик — по всій кімнаті? Або «Хитрого Сема» — розвиваючу гру, в якій треба підстрелити негра, поки він не втік із кавуном за паркан, — виклик рефлексам хлопчиків і дівчаток будь-якого віку? Наразі підприємство живе своїм життям, але Чикліцові очі дивляться далеко в майбутнє, тож він і взявся за махінації з хутром, а Міхаелькірхе — базовий склад для всієї округи.

— Скорочення. Треба капіталізувати, вистачить, щоб протриматися, — хлюпає шампанське у золоті церковні потири, — поки не побачимо, до чого воно йдеться. Як на мене, та V-зброя має велике майбутнє. Ще така стане, що ого-го.

Стара церква пахне розлитим вином, американським потом і щойно спаленим кордитом, але все це грубі нові нашарування, яким не вдалося покінчити з переважно католицькими атрибутами: ладаном, воском, століттями сумирного бекання парафіян. Заходять і виходять діти, приносять хутра і виносять, балакають з Людвігом, а тоді кличуть його пошурувати у товарняках на сортувальній станції.

У команді Чикліца близько трьох десятків шибеників.

— Моя мрія, — зізнається він, — привезти цих дітей до Америки, у Голлівуд. Гадаю, вони могли б влаштуватися в кіно. Чули про Сесіля Б. Де Мілле, ну, продюсера? Мій шваґер його добре знає. Думаю, їх можна