Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Василь, визволяючи їх, мав на увазі зробити їм добре діло, щоби згодом вони воздали йому кращим. І справді, вони воздали, бо саме ляхи послали допомогу його ворогові Стефану-воєводі, коли той ішов війною під фортецю Сучаву, влучили, стріляючи з гармат, у Тимофія, сина Хмеля, його зятя і вбили його, як ми про те розповідали. Василь ошукався у своїх припущеннях, та й Хміль за це дуже розгнівався на нього, бо ті двоє, повернувшись до своєї країни, відновили війну з Хмелем і козаками, та хоробрий Тимофій виступив проти них, зіткнувся з ними і, убивши обох своїм мечем, стер пам’ять про них з лиця землі.
Що ж до палат Калиновського, то вони стоять на околиці міста і видко їх з великої відстані з причини своєї висоти. Між ними й містечками велика ріка і величезний ставок з мостом. Палати являють собою фортецю на вершині високого пагорба; круг них великий рів і дерев’яна стіна; зовнішня зв’язана із кілків проти нападу кінноти, а друга, внутрішня, суцільна.
Перед брамою стоять великі гармати, а над брамними стовпами з обох боків малі гармати. По окружності фортеці зведено міцні дерев’яні вежі. Посеред двору є просторий майдан, у передній стороні якого височить чудова будівля — палац, весь із міцного вогнетривкого дерева, гладенько обтесаного з чотирьох боків, відполірованого і геть суцільного, так що непомітні склейки, а подумаєш, що весь дім чи стіна з одного шматка в довжину і ширину. Довжина кожної дошки чи чотирикутного бруса п’ятдесят ліктів і більше за нашими вимірами, а заввишки чотири лікті. По всьому величезному палацу з кожного боку чотири таких бруси лежать уздовж один на одному до стелі. В цій будівлі багато приміщень, над якими ще є кімнати поверхами, один на другому. Що ж до вогнищ і печей, тобто місць для вогню у зимову пору, то вони величезні і заввишки набагато більші від кипарисів, сягають аж до верхнього поверху і вельми широкі. Поблизу цього палацу є величезні конюшні. Ми піднялися кількома сходинками аж на гору другого верхнього палацу, що над брамою фортеці. Це цілі палаци: один над одним, які мають безліч вікон з усіх боків. Вони схожі на будівлі гори св. Симеона у нас і округу Маарра; вельми красиві й оздоблені карбуванням. Тому, хто сидить на горішньому поверсі, видно, можливо, на відстань одного дня шляху і більше всіх, хто прямує сюди з різних місць і різними шляхами. Тепер ці палати в руїнах, ніким не обжиті і ніби плачуть по своїх колишніх господарях. <…>
Так само і всі будівлі цього міста красиві, і дерево їхнє гладенько обтесане й відполіроване, бо, як ми згадували, вони належали вірменам та євреям, яких козаки стерли з лиця землі, заволодівши їхнім добром і багатством, їхніми будинками, майном, садами і землями. Вони варті того, бо в дні ляхів вони були правителями і панами, завідували митницями і вкрай поневолили козаків. Коли творець дарував владу цим останнім, то вони стерли і саму пам’ять про них з лиця землі. О який це благословенний народ! І яка це благословенна країна!
Велике достоїнство її в тому, що немає в ній ані жодного чужого іншої віри, а лишень чисто православні, вірні та побожні. Яка ревність, властива святій душі і чистій вірі, воістину православній! Блаженні очі наші за те, що вони бачили, вуха наші за те, що вони чули, і серця наші за пережиту ними радість і захват.
Побувавши в полоні й під гнітом, козаки тепер живуть у радощах, веселощах і свободі; збудували соборні церкви, спорудили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси. Як ми помітили, церкви одна одної благоліпніші, кращі, прекрасніші, вищі й більші, іконостаси та ікони одні одних красивіші й величніші, навіть сільські церкви одна краща іншої. Люди почали вголос сповідати свою віру з новою ревністю і віддалися з більшою пристрастю вченню, читанню і приємним церковним співам. І вони достойні цього, бо живуть, задовольняючись вельми малим, їдять що трапиться і вдягаються у що прийдеться.
Уставши вранці у понеділок 19 червня ми проїхали дві милі й прибули в інше, велике місто, яке лежить між горами, з укріпленнями і цитаделлю, влаштованою з кручі однієї з гір, з великим озером, яке розлилося в долині, на греблі якого стоять чотири млини з дивовижними рушійними пристроями, як і в усіх інших млинах цих країн: потік води падає згори й обертає зовнішні колеса, а їх вісь крутить млини для подрібнення пшениці. Є також пристрої, котрі рухають м’яла для жита і ячменю, причому товкачі то піднімаються, то опускаються у ступи. Жито вживають розтовченим й подрібненим для викурювання горілки, а ячмінь варять і добувають сік. Є ще м’яла для льону, який сіють, щоб виготовляти з нього сорочки. Між колесами іззовні прилаштовано великі дерев’яні чани, у яких в часи ляхів валяли сукна, після того як вода текла по них протягом багатьох днів. <…>
Відтоді як ми ступили на землю козаків і до нашого виїзду з неї ми, за їхнім звичаєм, безкоштовно користувалися возами і кіньми на підмогу для перевезення нашої поклажі з міста до міста, бо наші коні підупали на цьому довгому шляху.
Невзабарі ми виїхали з цього міста й зробили чотири милі. Увесь наш шлях лежав величезним лісом. Дерева рубали, випалювали коріння, зорювали землю і на тому місці засівали. Так чинили люди по всій цій країні; а в дні володарювання ляхів, як нам розповідали, подорожній не міг бачити сонця: такими були величезними і густими ліси, тому що ляхи дуже дбали про них і вирощували як сади (про що нами згадано), потребуючи дерево для будівництва міських стін, укріплень і будинків. Козаки ж, заволодівши лісом, поділили землю на ділянки, влаштували загорожі й рубають його вночі та вдень.
Увечері ми прибули до великого міста теж з укріпленнями, водами й садами, бо ця благословенна країна схожа на гранат за своєю величиною і квітучим станом. Ім’я міста Лисянка. У ньому чотири церкви. <…>
З цього міста ми надіслали до богом охороняємого Хмеля, гетьмана Зіновія, листа, в якому сповіщали його, за звичаєм, про своє прибуття, бо
